а зійти до них ніяк не наважиться, щоб не завадити їм.
Сьогодні Мальва трималася з ним невимушено, називала на «ти», чого не було раніше, а вихопилася сюди зовсім по-домашньому – боса, без косинки і без подушечки, якою рятувалася від вовків[7]. Заклавши ногу на ногу – чей і не кожен козак зугарний отак триматися на коні, певно, навчилася тієї рівноваги на гойдалці, – повезла од вітряків чи не найкращий зі своїх світанків. Коліна мала такі, що могла б звабити ними кого завгодно, а не те що цього зелепушка при шаблі. Мірошники охоче мололи для неї без мірчука. Проте нічний сторож ніколи не запримітив Мальви на чомусь такому, що дозволяли собі декотрі помолки-вітрогонки, які честь ніби й берегли на людях ревниво, але нічний степ у полині порівняно легко зманював їх з велелюддя вітрякового.
Домівки своєї сторож на Вавилоні не мав, а в прийми туди ходив лише на зиму, до баби Отченашки. Власники вітряків були зацікавлені, щоб він постійно жив тут, за те платять йому помісячно й незалежно від того, є вітри чи нема. Платять хоч борошном, а хоч збіжжям із мірчуків, а понад те сторож дещо вигадує собі на обмітках. Отченашка ж не дає змарнуватися його зарібкам. Ноги ще має міцні, то переправляє все те до Глинська, а на вітряки приносить вогонь, тютюн, сіль, крупу для кулеші та свіжі сорочки. Інколи заночовує тут. Старий палить люльку всю ніч, а баба не виносить тютюну, то сплять вони в різних вітряках. Він у Бубеловім, то кам’яний – не згорить, а вона у вітряку братів Раденьких, де пахне живицею, як у новій домовині, бо ж поставлено вітряк нещодавно.
У полинах бралося на вітерець, заквилив вітряк Раденьких, чутливіший за інші, то старий зійшов униз, перевірив своє господарство, поправив припони, далі розвів вогонь, налив із діжі води в казанок – уже й міг би братися за кашу, але постріли на Денікінському рові одірвали його від цього звичного заняття й примусили знову піднятися на піддашшя в головнім вітряку.
Ровом, у бік нічийного степу, бігли «денікінці», було їх троє чи й усі четверо, – так, четверо, один – високий, незграбний, ніяк не міг сховатися у рові, спіткнувся об щось, упав, а звівшись, згинці побіг останнім. Тихін мимоволі відсахнувся од віконечка, впізнавши в одному з «денікінців» Кіндрата Бубелу. Вони тримали в будячинні спутаних коней, то один за одним побігли туди. Інші враз опинилися на конях, помчали у балку, а Бубелів кінь – карий, із білою зіркою, – скинув путо і тепер не давався хазяїну. Бубела шаленів, то крадучись до коня кішкою, то нападаючи на нього зненацька, в один-два стрибки, а коли й це не помогло, то кликав його по-доброму, благав, складав перед ним руки, як перед богом, аж доки вблагав-таки карого…
Пелехатий біг до рову навпростець, через межі та нивки, по тій стежині, котру залишив на росі комунівський кінь, повз нічийний степ, заснований павутинням та ожиною, повз цілі віки ворожнечі, що точилася за той степ іще з козаччини – реєстрові козаки тримали його для випасу кінських табунів, тоді як громада прагнула мати його під хлібом. Хлопець ще жив,