щиро… Хочете дізнатися?
– Спробуйте тільки наважитись!
Проте панна Олександра сміялася, а від нього аж сліпило молодістю та веселощами. Його ніздрі роздувалися, як у молодого лошака благородної крові.
– Ой! Ой! – застогнав він. – Які ж у вас очі, а які щічки! Рятуйте мене всі святі, бо не стримаюсь!
– Не треба кликати всіх святих. Ви віялися десь чотири роки, навіть сюди не зазирали, то війтеся собі далі!
– Ба! Я знав лише підробку. Покараю цього художника смолою, а потім у пір’я викаляти і на ринку в Упіті батогом періщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо ні, то він голови позбудеться! Я так собі подумав, споглядаючи на цю підробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракує у світі, я маю час! Покійний батько наполягав, щоб їхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на війни не ходять і не гинуть. Я не противився волі батька, Бог свідок, але спочатку хотів пізнати війну, і на власній шкурі її відчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я міг і одруженим іти на війну, а тут на мене б ласощі чекали. Слава Богу, що мене не всього усікли. Дозвольте, панно, ручку поцілувати.
– Краще не треба.
– Тоді не проситиму. У нас в Орші кажуть: «Просіть, а якщо не дають, то самі беріть!»
Тут пан Анджей допався руки дівчини і почав її цілувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязні.
Потім зайшла панна Кульвецівна і, побачивши, що відбувається, звела очі догори. Таке ухиляння їй не вдалося, однак вона не сміла комусь докоряти, і запросила на вечерю.
Обоє подалися, взявшись за руки, як брат і сестра, в їдальню, де був накритий стіл, а на ньому все рясно їжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутині, що сил додає. Гарно велося молодятам, радісно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тільки пан Кміциц сидів і їв із такою самою жвавістю, з якою він промовляв раніше.
Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що він їсть і п’є, а пізніше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:
– То ви не з-під Орші їдете?
– Чи я знаю звідки?! Був сьогодні тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вівці, і що можна було урвати, те й уривав.
– А як вам вдалося такої сили набути, що навіть сам гетьман був змушений вам поступитися?
– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!
– Мені покійний дідусь розповідав… Добре, що вас не вбили.
– Гей! Мене закривали там шапкою і рукою, як птаха в гнізді, і те, що накрили, я врятував, а в інших місцях мене покусали. Так натерпівся, ніби виставили ціну на мою голову… Ще й поголос пустили!
– В ім’я Отця і Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повідомляв про ціну на свою голову і про поголос.
– А вам знадобилося багато захисників?
– У мене було двісті своїх драгунів, дуже гідних, але їх упродовж місяця порубали. Потім я ходив із добровольцями, котрих позбирав, де тільки міг, не перебираючи. Хороші хлопи до бою, але негідники з негідників! Ті, хто не загинув, рано чи