вистачило розуму звільнити шлях метрдотелю, веселому і дужому французові, який саме намагався протиснутися ближче. Я навіть допоміг йому відтягнути Фордхема від його розпластаного на землі супротивника.
Достатньо було одного дотику. Старий умить повернув самовладання і спокійно повернувся за свій столик, без жодних ознак хвилювання, окрім вигуку: «Шістдесят до сорока, шістдесят до сорока».
– Підтримую! – прокричав чоловік, що тільки-но зайшов усередину з дальнього кінця кафе, лише на хвилину пізніше бійки. – Але на якого коня?
Я почув ці слова, наче крізь сон, оскільки мою увагу раптово відволікли.
Бамбл і не намагався встати. Він лежав на підлозі, тихенько схлипуючи. Я перевів погляд з цього огидного видовища, і він зафіксувався на двох величезних, як небесні світила, сферах. Спочатку я навіть не зрозумів, що це були очі. Смішно звучить, але моїм першим враженням було, що вони – одна з тих думок, які приходять нізвідки, коли летиш на висоті приблизно десяти тисяч футів. Дуже дивна штука, скажу вам – чимось нагадує атмосферні перешкоди, які бувають у радіозв’язку, і викликають у тебе жахливе відчуття. Щось на зразок зловісного попередження про те, що у Всесвіті існує ще хтось чи ще щось: і усвідомлення цього лякає так само відверто, як усвідомлення вічної жахливої самотності.
Я зовсім вилетів з часу у вічність. Я відчув себе у присутності якоїсь величезної сили, яка впливає на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на світ – не знаю, чи ви розумієте, що я маю на увазі. Інакше пояснити не можу, хоч убий.
Ніби до цієї миті нічого в моєму житті не траплялося. Знаєте цей стан, коли відходиш від ефірного наркозу чи порції оксиду азоту в зубного лікаря, – ти повертаєшся кудись, у знайоме тобі «кудись»; але місце, звідки ти повернувся, це – «ніде», і все ж ти там побував.
Саме це зі мною і сталося.
Я прокинувся зі стану вічності, зі стану безконечності, зі стану душі, який набагато живіший і свідоміший за все, що ми знаємо, аби дізнатися, що ця безіменна думка про «ніщо», незважаючи на те, що ти не можеш підібрати їй назву, насправді була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе. У голові промайнуло видіння якоїсь середньовічної історії про чаклуна, і я поволі-поволі став вибиратися з глибин нагору, щоб усвідомити, що цими двома сферами були просто двоє очей. І тоді мені спало на думку – щось надзвичайно абсурдне за своєю природою, як безглуздий жарт, – що ці двоє очей належать обличчю дівчини.
Поверх тіла громили, що стогнав на підлозі між нами, я дивився на лице дівчини, яку ніколи досі не бачив. І я сказав собі: «Що ж, чудово, здається, я знав тебе все своє життя». І коли я сказав собі «своє життя», я анітрохи не мав на увазі життя Пітера Пендраґона, я навіть не мав на увазі життя, що простягається крізь сторіччя, я мав на увазі інше життя – те, із чим сторіччя не мають нічого спільного.
І тоді Пітер Пендраґон здригнувся, повністю прийшов до тями і подумав собі, чи не надто сильно він витріщається на когось, хто, як підказує його здоровий глузд,