сам, бо зараз же за втечею армійців і мій ведмедик зник.
Уже я знав, що врятований.
Пішов на ту прогалину, подивився на те місце, де танцював ведмедик. Тут тепер пишався розкішний будяк з червоними головами, а навкруги – свіжа, соковита трава. Я зірвав собі з будяка одну голівку напам’ять і пішов далі. Лісом пройшов до села, звідти до другого.
Починався літній ранок. Сховався на цвинтарі в гущавині й тут проспав до вечора.
За тиждень, мої панове, рана моя загоїлася, а я прибув до вас.
Як ви собі не міркуйте: чи мій ведмедик сидить тільки в моїй уяві, чи він у дійсності існує, як якийсь дух, чи мара, у всякому разі це для мене нерозгадана тайна.
Олена Кисілевська
24.03.1869 р., м. Монастириськ, Тернопільщина – 29.03.1956 р. м. Оттава, Канада.
Навчалася у Станиславові, жила у Львові та Коломиї. Брала участь у жіночому русі, двічі вибиралася сенатором польського сейму. Видавала журнал «Жіноча доля» (1925—1939), «Жіноча воля» (1932—1939), «Світ молоді» (1932—1939). Перші оповідання надрукувала у «Літературно-Науковому Вістнику» (1903). Багато мандрувала, завдяки чому з’явилися книги «Вражіння з дороги» (1910), «Під небом півдня» (1935), «Швайцарія» (1935), «Подорож до Африки» (1937). Багато писала для дітей, збирала фольклор.
Оповідання під псевдонімом О. Галичанка було надрукуване в «ЛНВ» («Літературно-Науковому Віснику») (1911, т. 56).
З днів розпуки
Що зі мною? Куди я лечу? В яку чорну пропасть жене мене і якась фатальна сила? Чого душа моя, змучена, наче заляканая пташина, ніде не знаходить ні відпочинку, ні виходу?..
Зболілі очі, прислонені важкими, мов олово, повіками, не бачать нічого. В голові шумить якась дика, безладна музика – чимраз дужче, чимраз дужче… Ох, мозок розлетиться від неї! Досить, досить сього!..
Що такого сталось зі мною?!.. Може, се лише сон такий страшний приснився мені, оглушив мене й забрав всю мою свідомість? Адже щось подібне я вже раз пережила, підчас страшної ночі, коли я ледве що прочувала той довгий, тернистий шлях, на який Маруся ступила… Тоді була вона вже трохи недужа і мені приснився сон.
Ми обі їхали кораблем по чудово синім морі. Блаватові хвилі колихали злегка нашим граційним кораблем. Спершу, заки ми в’їхали на широкий, безмежний водний простір, плили ми заливом, повним сонця, блеску, блакиту. Береги його заросли чудовим лісом. Дерева з ніжним, наче кружево, листом, немов у низькім поклоні, хилили свої пишні віти. Низом, попід деревами – безліч цвіту, папороти й якогось прегарного зілля, яке від коріння аж до вершка розцвіло пахучим, ріжнобарвним, ніжної краски цвітом.
Маруся тішилась тим усім, мов дитина. З розкішшю витягала свої милі рученята, нахилялася й повними жменями зривала сі дивні райські цвіти.
Помалу ми минули сі чарівні місця і виплили на повне море. Заблестів яркий блакит морських хвиль, залопотіли білими крилами стада мев. Довкруги ясність, наче впливаємо в само царство сонця.
В німім захваті вона притулилась до мене і склонила свою головку на моє плече.