картку, де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів, які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.
Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб’єкт.
– Чим можу служити?
– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?
– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.
– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?
– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…
– Ну ви собі зробите другий, не все одно?..
– Гмм. Ціна йому… п’ятдесят рублів.
Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…
– Знаєте що, – сказав тихо, – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.
Художник усміхнувся.
– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.
– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.
Очі маляра загорілися.
– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.
Вони роз’їхались.
Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…
– Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.
Лоріо посміхнувся.
– Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…
Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…
– Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.
– А чорт його знає.
– Може, занедужав?
– Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п’ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.
– Хто там? – почулося зсередини.
– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.
Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.
Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на