озивайся, – шепнув Фелек.
Падаючи на землю, Мацюсь подряпав собі шкіру на руці: дістав першу рану на цій війні.
Друзі, крадучись, майнули через дорогу до рову, а там, повзучи на животі, під самісіньким носом у варти, дісталися тополиної алеї, яка вела до казарм; обминули з правого боку казарми, орієнтуючись на світло великої електричної лампи казарменої в’язниці, далі перебігли місток і вже прямою дорогою рушили до центрального військового вокзалу.
Те, що побачив там Мацюсь, нагадало йому оповіді про давні часи. Так, це був табір. Усюди, куди оком не кинь, палали багаття, а біля них солдати варили чай, розмовляли або спали.
Мацюся не дивувало, з яким знанням справи Фелек вів його найкоротшою дорогою до свого загону. Мацюсь гадав, що всі хлопчики-некоролі – такі ж, як Фелек. Одначе Фелек був винятком навіть серед дуже відважних. У колотнечі, коли щогодини новий ещелон привозив солдатів, коли загони весь час міняли місце, то наближаючись до колії, то вибираючи зручнішу місцину для постою, заблудитися було зовсім не важко. І навіть Фелек кілька разів нерішуче спинявся. Він був тут удень, але відтоді багато що змінилося. Кілька годин тому стояли тут гармати, зараз їх уже забрали. А тим часом прибув польовий шпиталь. Сапери перейшли аж до насипу, а їхнє місце зайняли телеграфісти. Частину табору освітлювали великі рефлектори, а частина танула в нічній темряві. Як на. лихо, почався дощ, і, оскільки траву було зовсім витолочено, ноги грузли в липкому багні.
Мацюсь не наважувався ані на хвильку затриматись, щоб звести подих, бо боявся загубити Фелека. А той не йшов, а біг, розштовхуючи солдатів, що в свою чергу штовхали його.
– Мені здається, наче це десь тут, – озвався раптом Фелек, озираючись навколо примруженими очима. Нараз погляд його спинився на Мацюсеві.
– Ти не взяв пальта? – спитав він.
– Ні, моє пальто висить у королівському гардеробі.
– І рюкзака не взяв? Ну, знаєш, так вирядитись на війну може тільки розтелепа, – вихопилось у Фелека.
– Або герой, – відказав ображений Мацюсь.
Фелек прикусив язика: адже Мацюсь, що не кажи, – король. Однак його сердило, що саме зараз дощить, що кудись запропали знайомі солдати, які обіцяли сховати хлопця в своєму вагоні, що, зрештою, взяв він із собою Мацюся, не попередивши його, які речі треба брати в дорогу. Хай батько відлупцював Фелека, зате в нього є баклажка, складаний ніж і ремінь, без якого жодна тямуща людина не піде на війну. А Мацюсь – о жах! – в лакованих черевичках і в зеленій краватці. До того ж ця краватка, будь-як пов’язана в хапанині й тепер забруднена, надавала Мацюсевому обличчю такого жалюгідного вигляду, що Фелек засміявся б, коли б не тривожні думки, які, можливо, запізно обсіли йому голову.
– Фелеку, Фелеку! – раптово долинуло здалеку.
До них прямував височезний парубійко, теж доброволець, але вже в шинелі – справжній солдат.
– Я чекав тебе тут. Наші вже на вокзалі, через годину посадка. Скоріше!
«Ще скоріше!» – подумав король Мацюсь.
– А це що за ляля з тобою? – спитав здоровань,