послам перемогти їхніх королів якнайшвидше й поставити м’які умови миру.
Довго думав Мацюсь, і всі мовчки чекали.
– Де наш вінценосний бранець? – раптом запитав він.
– Він тут, недалеко.
– Приведіть його.
Ввели закутого в кайдани ворожого короля.
– Зняти кайдани! – крикнув Мацюсь.
Наказ було виконано миттю, варта стала ближче до полоненого, щоб той не втік.
– Переможений королю, – мовив Мацюсь, – я знаю, що таке неволя. Дарую тобі свободу. Ти розбитий, але я прошу тебе вивести з моєї країни залишки твого війська.
І бранця відвезли на автомобілі до самісіньких окопів, де він перейшов до своїх.
Розділ чотирнадцятий
Другого дня надійшов лист, підписаний трьома переможеними королями.
«Королю Мацюсь, – писали вони, – ти відважний, розумний і благородний. Навіщо нам воювати? Ми хочемо з тобою дружити і негайно повертаємось на свою батьківщину. Чи ти згоден?»
Король Мацюсь погодився. Мир було укладено. Раділи солдати, раділи їхні дружини, матері й діти. Можливо, дехто був незадоволений: той, хто на війні краде й грабує. Проте таких небагато.
Співвітчизники щиро вітали Мацюся, коли він королівським поїздом повертався до столиці. На одній станції Мацюсь попросив затримати поїзд, вийшов з вагона і підійшов до доброї стрілочниці.
– Господине, я завітав до вас на каву, – сказав Мацюсь посміхаючись.
Дружина стрілочника з радощів не знала, що робити.
– Яке щастя, яке щастя! – примовляла вона, а в самої сльози бриніли на очах.
В столиці на переможця чекав автомобіль, та Мацюсь зажадав білого коня. І церемоніймейстер несказанно зрадів:
– О, який цей Мацюсь розумний! Саме на коні повинен король повертатися з війни, а не на бензині.
Повільно їхав Мацюсь вулицями міста, і з усіх вікон дивилися на нього жителі, а особливо діти.
Діти найбільше кидали йому квітів і найголосніше вигукували:
– Віват! Хай живе король Мацюсь! Віват, віват, віват!
Мацюсь тримався бадьоро, хоч був дуже втомлений. Наступ, полон, втеча, нарада, знову битва, подорож, а тепер ці крики – все це так стомило Мацюся, що інколи йому в голові паморочилося і в очах щось миготіло. Наче зірки мерехтіли. А тут ще якийсь роззява підкинув у повітря шапку, і вона впала якраз на голову коневі. Кінь був із королівської стайні, породистий і норовистий. Він метнувся вбік, і Мацюсь упав на землю. Його зараз же перенесли в карету й галопом примчали до палацу. Мацюсь нічого собі не ушкодив, навіть не зомлів, а тільки міцно заснув. І спав, спав, спав до самісінького вечора, а потім до ранку й ще до полудня.
– Жерти давайте! Хай вам грець! – гукнув Мацюсь так, що лакеї від страху аж пополотніли.
За хвилину на ліжку, біля ліжка, під ліжком стояло сто полумисків зі стравами та ласощами.
– Зараз же заберіть геть усі ці заморські витребеньки! – крикнув Мацюсь. – Я хочу ковбаси з капустою та пива.
Ой