для світла, вівтар кадильний, і вівтар всесожження, і огнище його! І умивальницю! І опони двору, і стовпи його! І ризи святі Аронові, і ризи священства синам його! Іди ж, о Ізраїлю! Настав-бо час показати тобі любов до Бога свого й викупити прегрішення своє!»
І диво дивне сталося! Товпою великою сунувся Ізраїль до кущ своїх і поніс багатство своє, участь свою в ділі Господа. І знов, як недавно, понесли персні, і печаті, і обручі, і сережки жінок, і нагрудник, і все, що мав хто золотого, віддираючи прикраси з одеж, з інструментів музичних. І хто багряницю мав, і вісон, і шнури фарбовані, і вовну – приносив; і хто мав срібло й мідь – приносив, і приносив також, хто мав дерево негниюче. І жона, що мала мудрість прясти, принесла пряжу свою, а жона, що вміла робити вовну кіз, принесла пряжу свою. А князі принесли каміння смарагдове та інше каміння дороге на ризу Аронову: і сард, і топаз, і сафір, і агат, і аметист, і хризолід, і онікс, і берилій. І ніс те все Ізраїль з радістю великою в серці своїм, бистрими ногами й з веселим лицем, – і носив так увесь остаток дня, і лише ніч припинила поток жертволюбності Ізраїля й усердіє Богу його.
X
Авірон був при кущі приношення. Він бігав, носив, вішав, розкладав і помагав всюди, де треба було руки помочі. І радості було повне серце його, бо чув він, що робить роботу Господа, і забулася тривога душі останніх днів. Правда, сини Левії скоса поглядали на цього самозваного помагача; але що ним можна було поштуркуватися, як хотілося, і звалити на нього найтруднішу роботу, то це їх улагоджувало.
Авірон же тим більш радів, чим більше роботи звалювали на нього, мовби викупляв тим свій душевний гріх. І ходив, і все говорив сам собі: «Мирна робота Господеві, а не кров живущих», – і від тої фрази, несвідомо повтореної десять-двадцять разів, душа сповнялася тихою благостю й теплом, а уста хотіли співати.
І лише як прийшов додому, й ліг, і відступила від нього кудись далеко приємна Господня робота в ясному світлі дня, а натомість ніч, мати всіх темних думок, обхопила його навколо, – о, знов прийшли вони, ті жорстокі думки, що мучили його останніми часами, і Авірон питав сам себе: «Невже насіння брата сходить в моїй душі, й квітне, і дає плід?..»
Авірон порівнював два своїх настрої при сповненню волі одного й того ж Бога: один – той, що з ним він убивав чоловіка, і другий – той, що з ним він робив сьогодні ввесь день коло кущі приношень. Як темно було тоді на душі, як рвалася вона на часті, згадуючи безповоротність, невмолиму безповоротність вчинку, – остільки тепер було тихо, молитовно…
«Мирна робота Господеві, а не кров живущих…»
…І думка чіплялася за думку й важко ворушила одна одну, як тиха вода ворушить поросле мохом млинове колесо.
«Що благо?.. Благо – співання, й хвала душі, і плач радості; благо – задоволення роботою сьогоднішнього дня й благословення ближнього, що призиває він на главу твою за поміч йому, за радість йому, за спокій йому. Благо – любов моя до матері, до батька, до брата мого; благо – кохання моє, яким люблю я очі Асхи, і тихий