до нього дитину, просила поцілувати, але опришок штовхав матір у живіт ногою, кричав, аби йшла пріч. Валився десь під смереками і, як медвідь, зализував собі рани.
…Тихий вечір настав. Винесла колиску з душної хати, поставила під яблунькою. Десь пішов чоловік – зілля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дає і вже смердить гноєм, а злобить так, що весь світ би порізав.
Колисала синочка й співала. Сама не знала, що співає. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю підіймалися до серця, з диханням виривалися з уст.
Люляй-люляй, малий хлопец,
Не будь такий, як твій о́тец,
Шо по лісі все лиш ходит,
В правій руці топір носит,
……………
А якби ж ти, білий хлопец,
Та мав бути, як твій о́тец, —
Дала б тебе іскупати,
Орлам хижим роздзьобати.
І ринули сльози, як вогонь, гарячі. Похилилася на бильце, тяжко заридала.
– Ой, викупала би тебе по раз остатній, а відтак – нехай ліпше хижа птиця роздзьобає, як мав би людям кривду завдавати, горе нести.
А Яношік стоїть за яблунькою, чорний, як ніч. Не знайшов зілля на рану, то знайшов ворога свого лютого. І озивається з-за спини:
Ану, співай, як співаєш,
Коли добрий голос маєш!
Мов грім із ясного неба ударив. Обернулася, побіліла, як стіна, не може й слова сказати. А муж наближається, очі, мов вугілля, горять, як ножі гострі ріжуть.
Співай, жоно, як співала,
Як-єс хлопця колихала.
Ой… я, мужу, не співала…
Наємниці поганьбляла…
Шо корови не доєні,
Шо покої не метені…
І сама не знає, що говорить, білими рученьками перед себе тріпоче. А опришок вже знає, що буде робити.
Сідай, мила, на лавочку —
Най ті зітну головочку.
І буде відтак хвалитися, як посадив жінку на лаву, аби зручніше їй голову стяти.
Остання відвага вступає в серці молодиці. Вона знає, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останній раз просить:
Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцілую свою дитину.
І поцілувала… В одну щічку поцілувала, а в другу вкусила.
Маєш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.
Скричала дитина, пасокою заллялася… і змішалася кров матері з другою, рідною кров’ю…
…Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці – ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.
А коли йшла потім спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.
III
Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.
Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася.