потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безвістях безвістенних, у темнім ізворі на дванацітьох ланцюгах сидит найстарший ірод – Пекун, прикутий до чорної скали. Сидит – і єк день, так ніч ірвет си з тотих ланцюгів, уриває, ади. Та посилає юдів, ослужалих своїх на земню: «А йдіт ви, юди, йдіт ви, ослужалі мої, довідайте си – ци ше говорє люде до себе, ци ні, ци гнівают си помежи собов, ци ні, чи шєнуют дєдя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют із собов, ци сусід на сусіда не закладає. А ци пишут ше писанки та ци вогні палє на Юрія?»
І долітають юди тоті, переглєдают, а єк назад приходє – вповістуют: «Ой біда, біда! Сповідают ци ше люде і мирно межи собов жиют. Та й дєдя-неню шєнуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, і сусід на сусіда не закладат. А писанки пишут іще люде, й писанчєрі ходє, й кокуцарі, та колєдники. Та й вогні на Юрія ше палє».
Та й тогди Пекун тот плаче гірко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес світ ізгине!» – та й зелізє тогди на нім си потужат. А єк гнівают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стає Іродові у ланцах, смієт си тогди. А от ік не станут люде писанок писати та на Юрія класти вогнів, – ізгибне світ цес і памнєті по нім си не лишит!
Щось передчувала народна душа, що прийде чєс – і не мут уже більше писанок писати: у Косові на фабриці їх нароблять. А відтак мине потреба і в писанках самих, і в тім, що́ викликало їх писання. Згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, ношею й культурою минулих віків. «Згибне цес світ – і Пекун розкуєт си!»
Але настане інший світ, на Пекуна нові ковачі скують нове залізє: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлінєм щеплене!
V
От і Великдень!
Минула «бечкова неділя». Нахльостували гуцулки свою їмостечку по плечьох прутєм, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’єт. Віннині за тиждень Великдень».
А леґіні з дівками так хльоскалися попід церквою, що кожухи тріскали. Не одна та й не один пішли д’хаті з доброю смугою через лице.
Минула й живна середа. Кокуцарі бігали з галасом та реготом селом, ставали вряд під хатами й кричали щодуху:
Грійте діда, – дайте хліба!
Грійте діда, – дайте хліба!
Грійте діда, – дайте хліба!
Аби вам овечки!
Аби вам єгнички!
Аби вам телички!
А ґазди виносили кокуци та обдаровували дітву, а дівчаткам давали до того ще й сіль лизати, приговорюючи:
– Лижіт-ко, лижіт, дівочки! Може би так Бог дав, аби нарік мої овечки чинили єгнички.
Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Ґазди опоряджували свої оседки назверхє: вивозили гній з подвір’я, обкутували маржину, чистили кошєри, назношували сіна та нарублювали дров на цілі сєтки[17], бо якби рубав дрова під час свят, то би птаха кукурудзи рубала.
А ґаздині давали лад всередині хати: мили столи, лавиці, ослони, мастили припічки, опецки, учічковували образи зіллям, та писанками, та голубцями; робили «дідів», зв’язуючи