ж молодиця? – питала господиня і до того осміліла, що навіть позволила собі зажартувати. – Може, я?
Всі уже посміхалися підхлібними, далековидними усмішками. Скажи опришок усім ставати на голову – стали би.
– Ой нє! Я хочу, аби йка найфайніша мене поцулувала.
– У нас всі красні, пане ватажку, ми поганого не тримаємо, – вискочила вперед юрка, весела попадя білоберезівська. – Може, би-сте самі вибрали, бо ми на ваш смак не годні потрафити. Котру ж вибираєте?
– Цесу, – і опришок показав барткою на Марусю.
Маруся чомусь перелякалася. Ховалася за чиїсь спини і, мотаючи перед лицем руками, повторяла:
– Не хочу… не хочу… не хочу…
– Та побійтеся Бога, їмость! Рятуйте нас усіх! Що ж тут такого страшного?
– Через вас одну нам усім пропадати, чи як?
Смілива білоберезівська попадя знов вискочила:
– Давайте я вас поцілую, пане ватажку!
– Ой нє! – похитав головою опришок. – Їк приходит ґазда шо купувати, то не берет, шо му крамарчук підстав’єє, може, гнилого, лиш тото берет, шо му си вдало.
Хтось із панів порснув сміхом. Опришок, прищуливши око, подивився в той куток – там стало тихо.
– Ну, єк же вно буде? Ци дают окуп, ци сам беру?
Тепер уже всі як єсть напустилися на Марусю. Вона не знала, що говорити, що робити. Поглядала на свого попа, але о. Василь як сів, вилупивши очі та розкривши рот, так і сидів без руху, від страху нічого не розуміючи.
– Та йдіть уже, йдіть, попаде, – підштовхувала Марусю білоберезівська їмость. – То вона, проше пана юнація, так не хоче цілуватися, як муха меду не хоче.
Страх минув уже в усіх. Почули, що біда скінчиться жартом. Маруся, розчервонівшися, підходила несмілими кроками до леґіня. Підійшла, зупинилася і – сама не знала як, пощо в неї вирвалося:
– Чи й обіймати?
Всі розреготалися. Сміялася навіть пасивна опришківська гвардія. Усміхнувся й сам Марусяк.
– Аєкже! Без того не поцулунок би був.
Маруся зрозуміла, що сказала щось не до речі, і, бажаючи вже скорше тото все закінчити, борзо обняла опришка і поцілувала в повні губи.
Гомін одобрення, трохи насмішливого, трохи заздрісного, пройшов покоєм, а Маруся, уткнувшися головою в груди першої-ліпшої попаді, не знала, що робити з собою.
– Славно! Славно! – кричали гості. – Ще раз!
Марусяк зняв крисаню і низько кланявся господині.
– Ой, дєкуват, ґаздинько люба, шо сте мі дарували так файно. Не від учера ватагую, а такої пишної здобичі ше сми не мав ніколи.
А відтак звертався до товаришів:
– Ано-ко, йдім-ко, леґіники-братя! Та не будьте на мене гнівні та й лихенькі – вже відплачу си. А тобі, молодице, шо-с ня цулувала, скажу – сокоти си! Бо так-єс мня злакомила, шо я ше й до Криворівні на храм прийду! – і, підігнувшися у одвірку, вийшов пріч. За ним опришки.
Не одразу по таких гостях прийшли до себе всі присутні, але коли вже всі заспокоїлися і переконалися, що небезпека цілковито минула – жартам і сміху не було кінця. Центром їх, розуміється,