А чи не спалила б гора дерзновенного, чи не вбив би камінь, як того пса?..
І лиш безсилими сльозами кропив Авірон крик своєї душі.
V
А одного дня мов пірвало що людей.
Всі прокинулися рано, неначе з готовим уже рішенням. Не змовляючися й не радячися, великою гурмою зійшлися разом і, наповнивши повітря криками, сунули до кущі Аронової. Рухи їх були дикі, і обличчя їх були обличчями тих, що топчуть ім’я Бога свого. Мов криком своїм і поблисками очей хотіли вони задушити докори сумління й забутися в свавільних рухах та божевільних словах.
І йшла товпа, і росла по дорозі; жінки й діти вибігали наперед. Найприємніше було дітям: вони літали поміж кущами, збиваючи таку страшенну куряву, що нічого не було видно, підхоплювали уривки розмов старших і вигукували їх потім, як необорні істини; а дорослі, чуючи свої думки повтореними в повітрі тисячу разів, набиралися переконання, що й справді сказали щось велике. І обидві сторони були задоволені.
От і куща Аронова. Стала товпа, і крик зміцнів, виростаючи до якогось шалу, до потреби кричати. Заступник Моїсея вийшов блідий, тремтячи, і довго не міг сказати ні слова за шумом товпи. І лиш як вона затихла, сказав, але сказав таке звичайне, таке вбоге слово… О, чи те сказав би Моїсей!..
– Чого хоче від мене Ізраїль? – так, тільки так сказав Арон. Голос його тремтів, і рука нервово куйовдила бороду.
Диким покриком відповіла пан-товпа, святкуючи свою силу й смирення ватажка свого. Нічого не можна було розібрати.
І просив Арон, щоб хтось один або бодай кілька чоловіків вийшли наперед і сказали бажання народу, але нічого не помагало – говорили всі. І вимахували палицями перед лицем самого Арона, і жінки кричали йому майже в ухо:
– Зроби Бога нам! Досить нас дурити! Ми хочемо мати Бога, як і всі люди.
А другі ще голосніше кричали:
– Де твій Моїсей? Де той сладкогласець, що так багато набрехав нам про якусь землю? Дай нам його, щоб ми розірвали його тут на шмаття й кров’ю його напоїли пісок пустині, може, хоч цим умилостивимо тутешніх богів, і вони не вб’ють нас тут голодом, і спрагою, і стрілами ворогів.
– Та він уже здох, той Моїсей, там десь на горі, – кричали треті. – Хіба ми не знаємо?
– Ти тут замість нього! То давай нам Бога, а то ми тебе самого вб’ємо замість брата.
І перелякався Арон до краю. Він сам уже в душі почав сумніватися – може, й справді погинув Моїсей? От уже скоро півтора місяця добігає, як він пішов, – і про нього ні чутки. І Арон уявляв уже себе на чолі цього дикого, свавільного народу, і тремтіла душа його: «Що я з ними зроблю, з цими людьми жорстоковийними? Зле зробив брат, що власне мене випхнув на це тяжке становисько…»
І безрадний, несмілий Арон готов був хоч зараз же віддати важке берло влади над ізраїльським народом, аби було кому взяти його. От і тепер: він і не пробував навіть обстоювати за законом, братом поставленим, і не потикався опам’ятати нарід, бо сам чув, що нічого з того не вийде. А тільки просив жінок, щоб дали