бахне:
– Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стій, з кислиці у піке. Кум таки приземлився, хоч і скапотував, а я з піке – в штопор, із штопора не вийшов, протаранив Лукерці спідницю й урізавсь у землю! За півгодини тільки очунявся, кліпнув очима, дивлюсь; ліворуч стоїть кум, аварію зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь – рулі повороту ні в руках ні в ногах не дєйствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі-мокрісінькі…
– Живий, слава богу! – кум каже.
А Лукерка:
– Був би, – каже, – він живий, якби не моя кубова спідниця! Хай скаже спасибі спідниці, що затримала, – угруз би був у землю по самісінький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гітлерівців!
Після такої практики?! Таке й вигадаєте!
– А що тепер поробляєте, дідусю?
– Прийшли наші, – я демобілізувався. Дуже швидко німці тікають, не наздожену. Хай уже молодші гонять. А я оце дітлахам у дитячий садок пищики роблю. Такі ж утішненькі дітоньки! Та колгоспну череду з евакуації виглядаю. Треба випасати, треба відбудовувати після німецької погані. Ех, кума б оце мені, ми б оце вдвох… Хочете, може, «зенітку» мою побачити? Ось вона!
I погладив ніжно дід Свирид свої вила-трійчата…
Олександр Петрович Довженко
1894 (хутір В’юнище, Чернігівська область) – 1956 (Пєрєдєлкіно, Московська область)
Щоденник 1941–1956[55]
(уривки)
5/V 1942
– Ну, как нравится на фронте?
– А ми українським братам помагаєм, – відповів вірменин-боєць.
Таджики привезли подарунки. «Помагаєм українським братам».
Там, на фронті, справжнє братство народів-бійців. Всі народи, всі нації – всі рівні, у всіх однакова любов до Батьківщини, до дітей…
Тут залицяються до жінки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб іде далі.
В кілометрі од фронту орють, завидують один одному.
– Глибше!
– Що, не важко?
– Чого важко? Цю землю можна їсти.
Бійці і командири сіють, сіють! Орють і сіють! Я дивлюсь на це і плачу од радості.
Написати новелу про хлопчиків, що у них у хатах стоять коні.
Розмова, у кого кращі коні. Потім про трофеї – у кого що є (у кожного збірка речей, здобутих від убитих німців).
Про хлопчиків не простих, а хитрющих розвідників, надзвичайно спостережливих і розумних.
– А у нас ще стоїть собако-міна… – ударив напослідок один хлопчик другого.
– Яка собака?
– Протитанкова собака.
Тут пішов довгий дитячий диспут.
У хлопчиків мусить бути досконала військово-технічна термінологія.
6/V 1942
Наказ здати зброю під страхом розстрілу. І от до командира приходить жінка і просить роззброїти її хлопця. У хлопця – арсенал трофеїв. Він крав зброю.
– Ви знаєте, що він раз накоїв? Застрелив офіцера.
– Брешете.
– От щоб я пропала! Щоб я перелякалася… і т. д.
– Потім