окремі од усього світу. Це саме відчула і вона. Якусь хвилину вони стояли одно перед одним у хатньому присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.
У хаті пахло старими образами, любистком, м’ятою і в’ялим лепехом, і ще чимось пахучим і смачним.
– Сідай, посидь у мене за столом, – сказала Олеся тихо і взяла його обома руками за руку. – Їсти хочеш? Ну, хоч трошки, прошу тебе… Може, помиєшся з дороги, помийся.
Василь скинув сорочку і став митися над шапликом. Олеся злила йому холодної води на руки, потім на голову. Він затулив очі. Він почував, як спливала з нього дорожня курява і піт. Йому було приємно, а коли Олеся вилляла кружку води йому на спину, він трохи було не заіржав од лоскоту і радості, але посоромився.
Вона подала йому чистий рушник. Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до стола страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний неначебто, закон.
Вони щось їли вдвох і уникали читать бажання одне в одного в очах, та чи й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічалися очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам’яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак їм стало нічим дихать раз, Олеся застогнала вся і притулила руки до грудей.
– Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?
Коли у хаті стало темно, вона рішилась перша. Підійшла до полу і довго-довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині чисті нові рядна, напірники, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на мить, і принесла знадвору квітів.
Не співали дружки. Ніхто не посівав Олесину постіль ні житом, ні пшеницею, і не шумів у голові весільний хміль. Не співали свахи лукавих пісень. Сама собі Олеся готовила весілля.
Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гармати та часом торохтів у небі далекий чужий літак.
– Не дивись на мене, – попросила Олеся і, важко зітхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугоніло його серце.
– Як у мене б’ється серце…
– І у мене, – сказала тихо Олеся. – Ой… іди сюди.
Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці.
Місяць освітлював її з вікна.
– Як тебе звуть?
– Василь.
– А мене Олеся. Дай руку.
Вона притулила його руку до свого серця.
– Я ніколи тебе не забуду, – сказала вона журно і строго і поцілувала Василя в щоку коротким, холодним, немов дитячим, поцілунком.
– Скажи і ти оці слова.
Василь повторив слова і сам не впізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.
Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.
– Прощайте! – лунав десь здалека голос парубка.
– Ой діточки ж мої, діточки… – жалібно голосила