на мене! Зачекайте на мене! – кричав він диким гусям. – Я лечу з вами! З вами!
«Та це ж Мартін, найкращий мамин гусак, – подумав Нільс. – Чого доброго, він і справді полетить!»
– Стій, стій! – закричав Нільс і кинувся за Мартіном.
Нільс ледве наздогнав його. Він підстрибнув й, обхопивши руками довгу гусячу шию, повис на ній всім тілом. Але Мартін навіть не відчув цього, ніби Нільса й не було. Він сильно змахнув крилами – раз, другий – і, сам того не сподіваючись, полетів.
Поки Нільс зрозумів, що сталося, вони вже були високо в небі.
Розділ 2. Верхи на гусакові
Нільс і сам не знав, як йому вдалося залізти на спину Мартіна. Ніколи Нільс не думав, що гуси такі слизькі. Обома руками він вчепився в гусяче пір’я, весь зіщулився, увібрав голову в плечі й навіть заплющив очі.
А навколо завивав і свистів вітер, ніби хотів відірвати Нільса від Мартіна і скинути вниз.
– Зараз упаду, от зараз упаду! – шепотів Нільс.
Та минуло десять хвилин, двадцять, а він не падав. Врешті він осмілів й трохи розплющив очі.
Справа й зліва миготіли сірі крила диких гусей, над самісінькою головою Нільса, мало не торкаючи його, пропливали хмари, а далеко-далеко внизу темніла земля.
Вона була зовсім не схожа на землю. Здавалося, що хтось розстелив під ними величезну картату хустку. Яких тільки клітинок тут не було! Одні – чорні, інші жовтувато-сірі, треті світло-зелені.
Чорні клітинки – це свіжозорана земля, зелені – озимина, що перезимувала під снігом, а жовтувато-сірі квадратики – це торішня стерня, якої ще не торкнувся плуг селянина.
Ось клітинки по краях темні, а всередині – зелені. Це сади: дерева там стоять зовсім голі, та галявини вже вкрилися першою травою.
А ось коричневі клітинки з жовтою облямівкою – це ліс: він ще не встиг одягнути зелені шати, а молоді буки на узліссі жовтіють старим сухим листям.
Спочатку Нільсу було навіть весело розглядати це різнобарв’я. Та чимдалі летіли гуси, тим тривожніше ставало в нього на душі.
«Чого доброго, вони й справді занесуть мене до Лапландії!» – подумав він.
– Мартіне, Мартіне! – крикнув він гусакові. – Повертай додому! Досить, наліталися!
Але Мартін нічого не відповів.
Тоді Нільс щосили пришпорив його своїми дерев’яними черевичками.
Мартін трохи повернув голову й прошипів:
– Чуєш-ш-ш, хлопче! Сиди тихо, інакше скину тебе…
Довелося сидіти тихо.
Цілий день білий гусак Мартін летів нарівні зі всією зграєю, ніби він ніколи й не був домашнім гусаком, ніби він все життя тільки те й робив, що літав.
«І звідки у нього лишень таке завзяття?» – дивувався Нільс.
Та до вечора Мартін все ж став здавати. Тепер кожному було зрозуміло, що літає він зовсім недавно: то раптом відстане, то вирветься вперед, то ніби провалиться в яму, то наче підскочить вгору.
І дикі гуси помітили це.
– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! – закричали вони.
– Що