про те, чи правильний орган тягнуть, чи не переплутали? – одна з медсестричок гигикнула й упустила затискувач.
Якраз проміж кишки.
Обклав її хірург, а як не обкласти; й мене обклав – мабуть, чисто про всяк випадок.
А сам щось там, серед кишок зробив, і відчув я, що зараз, от просто зараз, негайно, станеться велика ганьба, утвориться на моїй репутації пляма, а на столі калюжа.
Перестав усміхатися й попросив терміново підставити сечоприймач. Або качку. Або тазик. Або жменю, кінець кінцем, бо зараз станеться катастрофа!
Тут уже засміявся лікар.
– Не треба сечоприймача, – пояснив, не припиняючи копирсатись. – Це я тобі на сечовий міхур натиснув, а він дурний, думає, що вже повний і тобі рефлексом сигналізує. Знаєш, що таке рефлекс?
Я знав. У відповідь хотів спитати хірурга, чи знає він, яку поправку на швидкість треба вводити, коли стріляєш з вертольота на висоті двісті метрів по цілі на дистанції триста метрів, але не спитав. Ну його. Раптом ще на якийсь міхур натисне й утвориться на операційному столі не калюжа, а купа.
От і зараз відчуття було таким самим, але цього разу ніхто, точно кажу – ніхто! – у кишках не колупався. Я кивнув Івану з Галиною й вийшов шукати сортир.
Кроку не пройшов, як позаду гримнуло.
Розділ 4
Ми від долі, вона за нами
Людина – істота денна, а ніч темна й сповнена жахіть. Людина з ніччю бореться з давніх-давен, а ніч мститься хижаками, бандитами та ямами на дорозі.
Людина наче й перемагає, але ніч підступно переходить до партизанської тактики й лупить по голові необережних, підпилих, надто легковажних і тих, хто опинився в темряві проти свого бажання – наприклад, дорогу не розрахував.
От тоді ніч бере своє.
Наступає вона поступово, оточує, перерізає шляхи постачання й дороги для відступу. Рубає зв’язок. Запинає очі все густішою та густішою пеленою. Інколи бере в союзники дощ і туман. Інколи навіть сніг та холод, і тоді, тоді так – у людини значно меншає шансів на перемогу.
Та люди не вівці. Вони борються. Опинаються. Палять вогнища, смолоскипи, лампи розжарювання, світлодіодні ліхтарі, дугові прожектори. Було кілька проектів щодо запуску штучного Місяця – космічного дзеркала з великим альбедо, щоб літало воно у небі й світило грішну землю.
Цікаво, чи запустили?
Треба буде спитати у Ігоря чи Альберта. Мабуть, запустили, чого ж не запустити. У мої часи росіяни запускали ікони, пластмасові смолоскипи для останньої передвоєнної олімпіади й антинаукову іграшку інерціоїд. Не допомогло.
Інерціоїд працювати не став – і тисячі вчених по всій Землі лише плечима знизали, бо й не міг; смолоскип на МКС запалювати остереглись, а ікони російську космонавтику не врятували. Мабуть, не тих святих вибрала кваліфікаційна комісія.
Але до космічних станцій ще двісті років, до світлодіодів теж півтора століття. Лампочки розжарювання трохи ближче, але ненабагато. Років півсотні до першої електричної дуги.
А поки що люди борються