з оцього ось місця.
Почекайте тут, поки я відійду до турнікета, щоб дивитись, як ви стрибатимете гарненько, трансцендентально, й не проґавити жодного вашого руху. Це, звісно, чиста формальність. Я скажу: «раз, два, три – бігом!» По слові «бігом» рушайте. – Він став коло турнікета, постояв хвильку ніби в глибокій задумі, потім звів очі вгору і, як мені здалося, ледь помітно всміхнувся, підтяг поворозки фартуха, довгим поглядом окинув Достоббіса і нарешті, як було умовлено, скомандував:
– Раз, два, три – бігом!
Зразу по слові «бігом» мій сердешний приятель прожогом кинувся вперед. Стиль бігу був не дуже вишуканий, як у містера Лорда, але й не дуже незграбний, як у оглядачів містера Лорда, але загалом я був певен, що він упорається. А що як ні? Ось де головне питання: що як ні? «Яке право, – сказав я, – має цей старий добродій примушувати іншу людину стрибати? Цей старий недоросток – хто він такий? Коли він попросить мене стрибнути, я не послухаюсь нізащо, бо що це за чорт?» Міст, як я вже сказав, був критий, і то на вкрай чудернацький манір, тож у ньому завжди бувала дуже гучна луна, але я цього ніколи не помічав так виразно, як тоді, коли вимовив оці останні четверо слів.
Але те, що я сказав, чи почув, чи подумав, зайняло тільки одну мить. Менш як через п’ять секунд після старту мій сердешний Тобі стрибнув. Я бачив, що біжить він дуже швидко, і від підлоги відштовхнувся він чудово, виробляючи ногами в леті всякі викрутаси. Я побачив його високо в повітрі; він знаменито крутнувся круг себе над самим центром турнікета, і я, звичайно, дуже здивувався, що він чомусь не летить далі.
Та весь стрибок тривав одну мить, і не встиг я про це як слід замислитись, а містер Достоббіс уже гепнувся спиною на поміст по той самий бік турнікета, з якого він стрибав. І в ту ж мить я побачив, що літній добродій щодуху шкутильгає геть, піймавши в підібраний фартух якийсь предмет, що впав із мороку під дахом над самим турнікетом. Усе це вкрай здивувало мене, але роздумувати було ніколи, бо містер Достоббіс лежав напрочуд тихо, тож я вирішив, що він дуже забився і треба йому допомогти. Підбігши до нього, я пересвідчився, що він і справді зазнав дуже серйозного удару. Річ у тому, що десь поділась його голова, і хоч скільки я шукав, та знайти її не зміг, тож і вирішив віднести його додому та послати по гомеопатів. А тоді в мене майнула одна думка, і я кинувся до одного найближчого вікна на мосту. І мені відкрилася сумна правда. На якихось п’ять футів над вершком турнікета, впоперек мосту, скріплюючи крокви накриття, тяглась пласка залізна штаба, покладена лежма; такі штаби скріплювали все покриття мосту. Очевидно, об гостре ребро цієї штаби й ударився шиєю мій нещасливий товариш.
Він не пережив цієї жахливої втрати. Гомеопати не дали йому досить малої дози ліків, а те, що вони дали, він відмовився приймати. Отож урешті йому стало зовсім зле і він помер – на науку всім непутящим людям. Я зросив його могилу своїми сльозами, наніс штабу зліва на його родинний герб, а рахунок за дуже помірні витрати на похорон послав трансценденталістам. Негідники відмовились платити,