вбивала мене. Des idеes! Ось чому я жадав їх так шалено! Я почував, що тільки володіння ними відновить мій спокій, поверне мені розум.
І ось на мене зійшов вечір – потім нічна темрява прийшла й відійшла, і знову настав день, і ось уже морок другої ночі густішав круг мене, а я все сидів нерухомо й самотньо в тій кімнаті, сидів, заглиблений у роздуми, і примара зубів виявляла свою жахливу владу, бо в огидній живій виразності плавала переді мною в повітрі кімнати, чи то було там видно, чи темно. Врешті в мої сновиддя ввірвався якийсь крик, ніби крик жаху та відчаю; а трохи згодом загомоніли стурбовані голоси, змішані з тихими стогонами скорботи чи болю. Я підвівся з крісла, розчинив навстіж двері книгозбірні й побачив, що в передпокої стоїть молода служниця, вся в сльозах; вона сказала мені, що Береніки… вже нема! Рано-вранці з нею стався напад епілепсії, а тепер, на схилі дня, для неї вже був готовий могильний склеп, і все було приготоване для похорону.
Я вернувся до тями й побачив, що сиджу в книгозбірні – і знову сам. Мені здавалось, ніби я щойно прокинувся з плутаного тривожного сну.
Я знав, що тепер саме північ, і добре усвідомлював, що по заході сонця Береніку поховали. Але що діялось після того, я не мав уявлення, принаймні виразного. Був тільки темний спогад, повний страху – ще страшнішого через невиразність, жаху – ще жахливішого через свою двозначність. То була страшна сторінка в книзі мого життя, вся списана туманними, огидними, нерозбірливими споминами. Я силкувався розшифрувати їх, але марно; і час від часу, мов дух відлетілого звуку, в моїх вухах неначе лунав пронизливий жіночий скрик. Я щось зробив – що ж? Я спитав себе про це вголос, і відлуння від стін кімнати відповіло шепотом: «Що ж?»
На столі поряд зі мною горіла лампа, а коло неї стояла невеличка скринька. В ній не було нічого незвичайного, і я часто бачив її раніше, бо вона належала нашому домашньому лікареві; але як опинилась вона тут, на моєму столі, і чому я здригнувся, побачивши її? Цього ніяк не можна було пояснити, і мої очі врешті опустились на сторінки розгорненої книжки, на підкреслену в ній фразу. То були незвичайні, але прості слова поета Сааді: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum fore levatas». Чому ж, коли я перебіг їх, на голові у мене волосся стало дуба, а кров у жилах захолола?
У двері хтось легенько постукав – і, блідий, наче мешканець могили, навшпиньки ввійшов служник. В очах його був нестямний жах, і він звернувся до мене тремтячим, хрипким, дуже тихим голосом.
Що він сказав? Я почув якісь уривки фраз. Він говорив про нестямний крик, що роздер нічну тишу… про те, як зібралася челядь і рушила туди, звідки долетів крик; а потім пронизливо виразним шепотом він розповів про осквернення могили… про спотворене тіло з розповитим саваном… але ще тремтяче… з іще не завмерлим віддихом… ще живе!..
Він показав рукою на мій одяг – він був брудний, заляпаний кров’ю. Я мовчав, і він лагідно взяв мене за руку: на ній були відбитки людських зубів. Він звернув мою увагу на якусь річ, приставлену до стіни. Я якусь хвилину дивився на неї: то був заступ. Я скрикнув, кинувся