ще, як на біду, вибрався в дорогу без жодних харчів, бо, несучи великі книги, велику чорнильницю і велике перо, вже нічого більше не міг узяти. Був би Кошалек-Опалек зовсім вибився з сил, коли б не натрапив на заможну хату одного дбайливого хом’яка.
Цей хом’як мав повну комору різного зерна, букових горіхів і дещо з цього вділив зголоднілому мандрівникові та навіть дозволив відпочити на сіні, яким була встелена ціла хата, – з тою умовою, що про його оселю Кошалек не скаже в селі ані словечка.
– Бо, – каже, – там є такі пустуни, що коли б тільки дізналися про мене, то ого! вже б я не мав від них спокою!
Кошалек-Опалек, підкріпившись гарненько, з вдячністю залишив гостинного хом’яка. Він ішов тепер, веселий і бадьорий, поглядаючи з-під темного ковпака на селянські нивки, на луки та гаї. А вже зелень вибивалася з-під землі й нестримно випирала на поверхню; вже на вогких долинках показувалася молода травичка, вже над повноводним струмком червоніла лоза, а в тихому туманному повітрі було чути курликання журавлів, що летіли десь високо-високо.
Будь-який інший краснолюдок пізнав би по цих прикметах, що весна вже близько, але Кошалек-Опалек ще змолоду так заглибився в книжки, що за ними нічого на світі не бачив і нічого не розумів.
Однак і він почув у серці таку дивну радість, таку бадьорість, що раптом почав вимахувати своїм великим пером і співати відому стару пісеньку:
Як закуриш люльку і наллєш вина,
Радісно на серці, смуток промина!
Але ледве дійшов до половини строфи, як почув цвірінькання горобців на тину, що відгороджував нивку; він негайно обірвав свою пісеньку, щоб не брататися з цією голотою, і, насупивши брови, пішов повагом, аби знали, що він, учений муж, з горобцями не водиться.
А що вже й село було видно, то він звернув на бічну стежку, де його майже зовсім закрило торішнє бадилля бур’яну, і, не помічений ніким, дійшов до першої хати.
Велике село розкинулось широко серед почорнілих і безлистих ще садів, а останні його будівлі доходили аж до темної стіни густого соснового бору.
Хати були гарні, свіжо побілені, з коминів піднімався синій дим, на подвір’ях скрипіли колодязні журавлі, парубки напували коней і худобу, а купки дітей бавилися на обсадженій тополями дорозі то в квача, то в піжмурки.
Але над усім цим гамором розносився стук молота і дзенькіт заліза з недалекої кузні, перед якою стояло і голосило кілька жінок. Побачивши їх, Кошалек-Опалек обережно рушив уздовж плоту і, ставши за кущиком тернини, слухав.
– От негідник! От негідник! – говорила одна. – Коли він не побоявся прокрастися до ковалевого курника, то вже від нього ніде курки не сховаєш.
А друга:
– Щоб це звичайна курка! То золото було, а не курка! Щодня несла яйця, і то такі, як мій кулак! На все село такої другої не було!
То знов інша:
– А мого півня хто задушив? Хіба ж то не його справа? Як я побачила те розсипане пір’я, то тільки ласка Божа, що не зомліла. Легко б узяла за