зустрічає сирітку Марисю
I
За Карпатськими горами,
Ген за лісом, над потоком,
Там стояла біла хатка,
Хатку звали «Синім Оком».
Вже ніхто й не пам’ятає,
Хто назвав так цю хатину.
Мабуть, тому, що у небо
Задивлялась кожну днину.
Може, тому, що раненько
Її пестила зірниця
Тим промінням миготливим,
Що так сяє, золотиться.
Може, тому, що поблизу
Тихо річка котить воду,
В ній блакитні очі неба
Відбивають свою вроду.
Чи то зірка вечорова
Так жевріє тут ясненько,
Як сльозина в яснім оці,
Та, що кане на серденько.
Чи то доля, чи недоля
Спалахнула, впала тінню,
Все ж людині відрадніше
Під ясною неба синню.
Так чи сяк, а все ж стояла
Там за лісом над потоком,
За Карпатськими горами
Біла хатка «Синє Око».
II
Чи голубка це воркує,
Тужно так і так даремне,
Чи то плаче соловейко
По весні, що вже не верне?
Чи то пуща так сумує,
Чорна пуща стогне глухо,
Віє вітер в чистім полі,
Плаче-виє завірюха?
То не плаче соловейко,
То не пуща так зітхає,
То ридає сиротина,
Бо матусенька вмирає…
Хто сирітку ту пригорне?
Хто дасть їсти їй щоднини,
Сльози витре з очей синіх
У нерідної дитини?
У колисці колихалась
З золотистої вербиці,
Тепер в запічку положать
Чи на чорній на землиці.
То ж матусенька бувало
Пісеньками зі сну будить,
Тепер злими голосами
Вже покличуть чужі люди.
Білим хлібом, добрим медом
Годувала, як пташину, —
Гіркий хліб сирітський буде!
Нужда, голод ждуть дитину.
Із тонкого полотенця
Сорочки були пошиті,
А тепер їй доведеться
Пасти гуси у лахмітті!
Гасне сонце за горами,
Стали й зорі погасати,
Мати вмерла у дитинки,
В сиру землю пішла мати.
III
День і ніч Марися плаче,
Плаче вранці, плаче ввечір…
Пташки з вирію вернулись,
Ось і ластівка щебече.
В небі жайворонки милі
Вже співають від неділі,
Буйні трави зеленіють
На матусиній могилі.
На матусиній могилі
Стала дівчинка ридати,
Вже чужії злії люди
Виганяють її з хати.
Ой, прогнали до схід сонця,
Ой, прогнали опівночі,
Йди у найми, сиротино,
Забирайся світ за очі!
Забирайся світ за очі
Чужі гуси гнать на росу,
Нехай