– вигукнула Полліанна, коли вони раптом зупинилися перед розкішним лімузином, дверцята якого відчинив перед ними одягнений у ліврею шофер.
Шофер не спромігся приховати усмішку. Місіс Керю, натомість, відповіла тоном людини, для якої поїздка в авто – лише втомливе пересування з одного пункту в інший.
– Так, ми поїдемо машиною. Перкінсе, додому, – додала вона, звертаючись до шанобливого шофера.
– Ох! То це ваш автомобіль? – запитала Полліанна, упізнавши в манері жінки типові риси власниці. – Який же він пречудовий! То ви маєте бути страшенно багатою! Тобто надзвичайно заможною. Заможнішою за людей, у яких килими у кожній кімнаті і морозиво по неділях, як у Вайтів із моєї «Жіночої допомоги». Тобто це його жінка була в «Жіночій допомозі». Тоді я вважала їх багатими. А нині я знаю, що багаті – це у кого каблучки з діамантами, покоївки і котикові шуби, а ще шовкові й оксамитові сукні на щодень. І автомобіль. У вас усе це є?
– Та начебто ж є, – блідо всміхнувшись, визнала місіс Керю.
– Тоді ви, безперечно, багата, – з виглядом знавця кивнула Полліанна. – У моєї тітки Поллі теж усе це є. Тільки, замість автомобіля у неї конячка.
– Якби ви знали, як я люблю кататись в автомобілях! – вигукнула Полліанна в захваті, аж підстрибуючи на сидінні. – Я в жодному раніше не каталась, за винятком того, що мене переїхав. Мене, коли з-під нього витягли, одразу всадовили всередину. Але я була непритомна, тому, зрозуміло, не відчула задоволення від поїздки. А відтоді мені вже не випадало кататись в авто. Тьотя Поллі їх не любить. Дядько Том любить і хоче купити. Каже, у його роботі річ потрібна. Розумієте, він лікар, а решта всі лікарі в містечку мають автомобілі. Не знаю, чим усе це скінчиться. Тітонька Поллі страшенно з цього приводу переймається. Вона, бачте, хоче, щоб у дядька Тома було все, що йому треба, але вона хоче, щоб йому треба було те, що вона хоче, щоб йому треба було. Розумієте?
Місіс Керю мимоволі розсміялась.
– Так, голубонько, думаю, що розумію, – відповіла вона стримано, але в очах жінки зблиснули незвичні для неї смішинки.
– Атож, – вдоволено зітхнула Полліанна. – Думаю, таки розумієте. Хоча висловилась я доволі плутано. Ох! Тітонька Поллі каже, вона б не проти автомобіля, якби її автомобіль був єдиним у світі, і не було б імовірності зіткнутися з іншими. Але слухайте! Скільки будинків! – сама себе перервала Полліанна, роздивляючись навколо круглими від здивування очима. Невже вони отак тягнуться без кінця-краю? Утім, будинків таки має бути багато, щоб розмістити в них увесь той люд, що ми бачили на вокзалі. Не згадуючи вже про ці юрми, що на вулиці. А коли так багато людей навколо, то є багато з ким заприязнитись. Я люблю людей. А ви?
– Чи люблю я людей?!
– Так, я маю на увазі людей взагалі. Кожного і будь-кого.
– Ні, Полліанно, я не можу так сказати, – холодно відповіла місіс Керю, насуплюючи брови.
Смішинки щезли з очей місіс Керю. Погляд її зупинився на Полліанні з підозрою. Місіс Керю сказала собі: «Зараз, я почую проповідь