маємо бойових роботів охорони. Найсучасніших.
– Це мало допомагає.
– Роботи бачать в тумані, як ми у прозорому повітрі.
– Хижаки також.
– В роботів швидша реакція. І потужніша зброя.
– Лачари хитріші за роботів.
– Лачари – це такі хижі комахи?
– А хочете на них подивитися? – з-за перегородки вистромилась голова чорношкірої дівчини з кумедною зачіскою. Її дрібні косички були складені у конструкцію, яка нагадала офіцерові решітку на вентиляційному отворі. На комірі її комбінезона виблискував жовтою емаллю значок авреліанської наукової корпорації.
– А можна? – він відразу проникся симпатією до молодої вченої.
– Ходіть сюди, – запросила дівчина, розсуваючи панелі, що відмежовували закуток лабораторного відсіку.
Со Лай зайшов за перегородку. Там, у вузькій кабінці, стояв столик з приладами, а стіну перед ним займала чорна панель, яку прем’єр-лейтенант прийняв за оглядовий екран.
– Я Занга, ксенобіолог, – відрекомендувалась дівчина. – А вас, як я чула, звати Со Лай.
– Підслуховувати недобре, Занго.
– Вибачте, але я не підслуховувала. Я ж не винна, що у ТЕКу4 важко зберегти приватність. Тут всі усе чують і всі усе знають. Тонкі стінки, маленькі приміщення, все скупчено й залюднено. А ваша розмова з Протоном була секретною, так?
– Покажи йому лачара, – клон зайшов до кабінки і присів на край столу. – Офіцер ніколи не бачив живого лачара. Офіцеру буде корисно його побачити.
– Як давно ви на Сельві? – запитала Занга, з відвертою зацікавленістю розглядаючи фігуру прем’єр-лейтенанта, вигідно підкреслену чорним підскафандровим комбінезоном, поверхнею якого зміїлися золотисті лінії терморегуляторів.
– Одинадцять місяців.
– Кажете, що вже були в експедиціях?
– Бував. На екваторі і в Дощовій долині.
– Ескортували вчених?
– Так. Ми охороняли ваших колег, Занго. Ксенобіологів, ксенопалеологів і ще різних-різних «ксено». Їм вдалось зробити цікаві відкриття.
– Тут, у горах, цікавіше. Майже кожного тижня ми знаходимо невідомих науці істот. «Ті-ді»5 тут також дуже допомагають. Ми дружимо з «ті-ді». Вам у нас сподобається.
– Можливо. Принаймні знатиму, хто такі лачари.
– Лачарами у нас прийнято називати хижаків Dicrota mesocephalі. Тип – інсектоподи, підтип – псевдохеліцерові, клас – павукоподібні, загін – карноцефали, сімейство – дікроти. Дихають за допомогою трахеєподібних органів, отруйні. Броньові щитки, метасома і педіпальпи6 в них з ратину, надзвичайно міцні. Були випадки, коли лачари розривали покриття комбінезонів. Ми тепер вирізняємо кілька підсімейств лачарів – дікраноцефали, бутани та арахіни. Бутани – найспритніші, арахіни – найотруйніші.
– Дякую за інформацію, Занго. Проте «ті-ді», – він посміхнувся, демонструючи дівчині, що він не ображається на цю смішнувату назву, – намагаються не обтяжувати