[городяни] їсти спершу самі, а потім і печеніги. І здивувалися вони, і сказали: «Не йнятимуть сьому віри наші князі, якщо не поїдять самі». І люди налили корчагу бовтанки і сити з колодязя і дали печенігам.
Вони ж, прийшовши, розказали все, що було. І зварили вони кисіль, і їли князі печенізькі, і здивувалися. І, забравши заложників своїх, а тих пустивши, знялися вони од города і до себе пішли»85.
Взагалі печенігам «везло» на легенди, що з’являлися на сторінках «Повісті минулих літ». Можна ще згадати легенду про поставлення Володимиром Преображенської церкви у Василеві в подяку за те, що Бог допоміг князеві врятуватися від печенігів86. Що реально стояло за цими всіма легендами, можемо лише здогадуватися. Безсумнівно одне: з печенігами Володимиру доводилося часто конфліктувати.
Конфліктував із ними і син Володимира – Ярослав Мудрий (983/987— 1054), що зумів утвердитися на князівському престолі. Натомість його супротивник, князь Святополк, знаходився в дружніх стосунках із печенігами й ті допомагали йому87. Взагалі складається враження, що в той час якась частина руських князів, ведучи боротьбу за київський престол, зверталася до варягів, а інша частина – до печенігів.
Пам’ятник Ярославу Мудрому в Білій Церкві
У «Повісті минулих літ» є чимало легенд як про одних, так і про других. Але якщо про варягів там легенди позитивні, то про печенігів – негативні. І нічого дивного тут немає. Переможцями ставали князі, що орієнтувалися на допомогу варягів, натомість князі, що брали собі в союзників печенігів, програвали. Відповідно, літописи писалися під диктовку переможців.
Літопис під 1034 р. (хоча ця дата викликає певні сумніви) є вість, що Ярослав Мудрий вчинив великий розгром печенігів під Києвом. І на цьому місці він спорудив храм Святої Софії на честь цієї перемоги88. Ніби після цієї «лютої січі» печеніги втратили позиції і з часом поступилися половцям.
Правда, з літопису вони не зникають. Печеніги неодноразово згадуються. Але, як правило, згадуються серед інших тюркських кочових племен, що перебували на теренах сучасної України. Вони втратили своє самостійне значення. Іноді печеніги опинялися на службі в руських князів. Остання згадка про них у давньоруських літописах припала на 1169 рік89.
У кінці ХІ – на початку ХІІ ст. кочова держава печенігів фактично зникає. Сильних ударів вони зазнали від половців. Частина печенігів переселилася на Балкани, де вони асимілювалися з місцевими етносами. Ще одна частина опинилася на землях Угорщини. Тут печеніги зберігали автономію аж до ХIV ст. Якась частина з них залишилася на українських землях, змішавшись з іншими тюркськими етносами або «розчинилася» в руському середовищі.
Печеніги залишили після себе низку топонімів на теренах нинішньої України. Це – село Печенюги Новгород-Сіверського району Чернігівської області, селище міського типу Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської