невдачі?
– Ні, ні. – Пуаро знітився. – Але мене, Еркюля Пуаро, мало не прикінчили.
Я присвиснув.
– Винахідливий убивця!
– Радше не винахідливий, а недбалий, – сказав Пуаро. – Саме так, недбалий. Але не будемо про це говорити. Знаєте, Гастінґсе, я значною мірою сприймаю вас як свій талісман.
– Справді? – спитав я. – Чому це?
Пуаро не відповів на запитання прямо. Він продовжував:
– Коли я почув, що ви повертаєтеся, відразу ж сказав собі: щось трапиться. І ми вийдемо на полювання, ми двоє, як у старі добрі часи. Але якщо так, справа буде нетипова. Має бути щось… – він схвильовано махнув рукою, – щось recherché6 – особливе – fine7…
В останнє слово він вклав усю його своєрідність, що не надається до перекладу.
– Їй-богу, Пуаро, – сказав я. – Можна подумати, що ви замовляєте вечерю в «Рітці».
– Тимчасом як злочин не можна замовити? Ваша правда, – зітхнув він. – Але я вірю в щастя, у фатум, якщо вам буде завгодно. Ваша доля – бути поруч зі мною й захистити мене від непростимої помилки.
– Що ви називаєте «непростимою помилкою»?
– Не помічати очевидного.
Я прокрутив цю думку в голові, так і не зрозумівши суті.
– Що ж, – сказав за мить, усміхаючись. – І цей суперзлочин уже скоїли?
– Pas encore8. Принаймні… це…
Він замовк. Стурбовано нахмурив чоло. Руки автоматично поправили кілька предметів, які я випадково зачепив.
– Я не впевнений, – сказав він повільно.
У його тоні було щось таке дивне, що я вражено глянув на нього.
Його обличчя все ще хмурилось.
Раптом, рішуче кивнувши, він перетнув кімнату й підійшов до письмового столу біля вікна. Навряд чи потрібно казати, як дбайливо там усе було підписано та розкладено по шухлядках, тому Пуаро відразу ж знайшов необхідне.
Він повільно підійшов до мене з листом у руці. Мовчки перечитав його й подав мені.
– Скажіть мені, mon ami, який висновок можна з цього зробити?
Зацікавлений, я взяв листа.
Його було написано друкованими літерами на цупкому білому папері.
Містере Еркюлю Пуаро,
ви тішите себе тим, що можете розкрити таємниці, які занадто складні для нашої нещасної, твердолобої англійської поліції. Побачимо, містере Велемудрий Пуаро, які ви розумні. Можливо, ця робота видасться непростою. Поглядайте на Андовер двадцять першого числа цього місяця.
Я подивився на конверт. Адресу також надрукували. – Проштампували в Лондоні, – сказав Пуаро, коли я звернув увагу на штамп. – Ну, і яка ваша думка?
Я лише знизав плечима й повернув йому листа.
– Гадаю, якийсь божевільний.
– Це все, що ви можете сказати?
– А хіба, на вашу думку, це не схоже на божевільного?
– Так, мій друже, схоже.
Його голос був похмурий. Я зацікавлено подивився на нього.
– Пуаро, ви сприймаєте це надто серйозно.
– Божевільного, mon ami, треба серйозно сприймати. Божевілля – річ дуже небезпечна.
– Так,