я прийшов немарно,
не сподівавсь, що така гарна…
– Таких ти маєш не одну!
В гаремі скільки он чекає…
– Ні-ні, таких, як ти, не маю…
Притяг до себе: «Сядьмо… Ну…»
Не було в ньому повеління,
уста припали до моїх,
язик мі ластив піднебіння,
я відчувала, то – не гріх.
То ласощі, а не тортури…
Він ловко розпустив очкурик,
за мить я – гола, без шальвар.
Кошулька на шальвари впала…
В розкішниці ґрасує палець…
Із вуст в уста п’ємо нектар.
Я схлипую, чи лютні звуки?…
Король із себе одяг зняв
і межи стегна мою руку
собі упевнено поклав.
Під пальцями щось розросталось,
я притягалась і лякалась,
що за створіння у руці?
Його побільшення й здригання
доводило до помішання…
В яку той пуплях мітить ціль?
Присіли. Знов вуста вустами
Знайшов. Його тугий язик…
Що далі відбувалось з нами…
Зі мною… Він такого звик.
Тоді я вся була в знемозі,
В його спокусливій облозі,
Який там опір?! Яке «ні»?!
В покої тихо лютні грали,
Його вуста мене втішали
Усю, від голови до ніг.
Він цілував і шию й груди,
до корчів пестив мій живіт,
а пальці проникали всюди
і ворохобили мій спід.
Султан на хвилю не спинявся,
язик до пальців приєднався
і розгортав мі пелюстки.
В омлінні дикім я стогнала,
султана міцно притискала…
Він мій! Віднині на віки!
Він входив. Я не боронила.
Немов слонова кість, важке,
в розкішницю… Приємно в тіло…
Зі мною щось таке! Таке!..
Смоктав мої вуста шалено,
вривався з силою у мене…
Я мов звіря на вівтарі,
а він, немов різник офірний,
мя роздирав, боров надмірно,
дівочу цноту не беріг.
Нарешті корінь той жахливий
заглибився, в мені проріс.
Я з болю скрикнула чутливо
й омліла у потоці сліз,
Й отямилась від того болю…
Його оруддя для двобою,
його велика булава
мене довбала, розтинала,
я в прірву падала, вмирала,
ковтала сльози і слова.
Правитель рухавсь вділ і вгору,
«О Магомет! Расул!» – кричав.
І до останку мене порав,
здавалось, серце добував.
Ізнов я омлівала знизу,
ізнов летіла в млаку сизу…
Аж – стогін… Струмінь у нутро…
Здригнувсь в мені… Ліг опліч мене…
Скінчилось мордування… Нене!
А чи не буде більше спроб?
Зненацька тихий стукіт в двері,
султан ґвалтовне до дверей.
То, може, заклик до вечері,
мо’, хто султана забере…
На мене глянув, засміявся:
– Емір один там збунтувався.
Я мушу їхати відтак.
Всміхнулась,