скрипаль жартує. Я люблю пожартувати, але це – чистісінька правда! Навіть ім’я у мене українсько-французьке. По-українськи Лука – з наголосом на другому складі, по-французьки також Лука – тільки з наголосом на першому складі. І прізвище моє насправді – Паскаль. Чули, мабуть, про великого математика Блеза Паскаля? Мусили чути, якщо університет закінчували. Але я не з тих Паскалів, тобто не з того кореня, не з математичного. Мій прапрапра… до математики мав такий самий стосунок, як ровер до космічної ракети. Був він наполеонівським офіцером і, так би мовити, за сумісництвом – скрипалем. Хоча правильніше буде сказати навпаки: він віртуозно грав на скрипці і, за збігом життєвих обставин та за прикладом самого імператора Наполеона Першого Бонапарта, воював.
У 1812 році французьке військо потовклося трохи й у нас на Волині – вона тоді до складу Російської імперії належала. Не знаю, чи збирався Наполеон Перший приєднувати волинське село Староліси до Франції, проте достеменно відомо, що поручник Даніель Паскаль, родич генерала Реньє, самого себе до Старолісів приєднав. Як? А отак – узяв та й прив’язався до села дівоцькою косою. Коса була гарна, як снопик стиглого жита, ще й волошковою биндою16 заплетена – під колір очей. А Даніель ще той зух – молодий, гарячий, чорнобровий, чорновусий. Ну геть, як я! Оце подивіться пильненько на мене та й побачите того наполеонівського французького поручника. Смішно вам… Бачили б ви мене років сорок тому!
Словом, влетів той поручник до нашого села на своєму вороному та з ходу здобув перемогу. Раз стрельнув – і просто в яблучко. Тільки стріляв він не з пістоля чи мушкетона, а очима, й підкорив не Староліси, а його найвродливішу дівчину. І знаєте, чим? Ось цією самою червоною скрипкою, на якій я щойно грав. Із першого звуку заворожив поліську красуню, а вона з першого погляду закохалася в нього. Думаєте, про таке лише у книжках пишуть? Бо ви молода ще дуже, життя не знаєте. А в ньому таке буває, що жодна книжка не вигадає. Отож, привела молодого французького офіцера до нашого села сама пані доля. Здавалося б, хіба в Парижі гарних панянок чи, як вони кажуть, мадемуазелів, не було? А поручник Паскаль своє кохання у маленькому волинському селі знайшов. От і не вір після цього, що всі шлюби на небесах укладаються.
Сільський священик, коли вінчав Устинку Михайлюкову та Даніеля Паскаля, записав у церковній книзі нареченого Данилом Баскалем. Може, недочув чи не розібрався у французькій. А може, й навмисно так зробив… Про це історія мовчить, а святий отець, царство йому небесне, уже не розповість. Баскаль, по-нашому, сільському, – це вперта людина. А тих двоє, мої прапрапра…, були справжнісінькими впертюхами. Інакше б мене оце перед вами не було…»
Анна чула це інтерв’ю ще рік тому – по «брехунцеві», що завжди щось бурмотів у них на кухні. Незадовго до того оркестр народних інструментів із Старолісів переміг в обласному конкурсі, і журналістка з радіо спеціально приїжджала на хутір, щоб розповісти про його художнього керівника. Запитань було багато, розмова тривала довго, але не все з того, що записала кореспондентка,