УДЗ, Джон Шумейкер, голова відповідального за звільнення відділу, вимагав негайно повернути його у в’язницю через порушення умов звільнення. Ґері Швейкарт знав, як важко буде захищати психічно нестабільного підсудного у такій складній справі дистанційно, тому переконав суддю Флаверза не дозволяти повторно заарештовувати Міллігана, аж поки він перебуває під юрисдикцією Франклінського суду (у Колумбусі) і за нього відповідає Департамент психічного здоров’я Огайо.
Також було непросто перевести Біллі в місцеву клініку в Колумбусі. У штаті Огайо таких підсудних зазвичай відправляли у Державну клініку Ліми, де робили досудову психіатричну експертизу та, якщо це можливо, проводили відповідне лікування, щоб підсудний був у змозі відповідати перед судом. На жаль, майже всі юристи й лікарі знали, що гірше за Ліму лікарні в Огайо немає.
Швейкарт і Стівенсон переконали суддю в тому, що Біллі там не виживе і що очевидна унікальність його випадку потребує втручання спеціалістів та особливого лікування. Суддя Флаверз задовольнив їхнє прохання й перевів Міллігана у приватну лікарню Ґардінґа в Колумбусі. Відомий консервативний психіатр доктор Джордж Ґардінґ неупереджено ставився до випадків множинної особистості. Він погодився прийняти Міллігана у свою клініку та представити висновки в суді.
Протягом наступних шести місяців доктор Ґардінґ вів активну роботу, консультуючись зі знавцями СМО з усієї країни – особливо з доктором Корнелією Вілбур (це вона лікувала широковідому зі ЗМІ Сивілу). З її допомогою Ґардінґу вдалося віднайти десятьох особистостей Біллі, враховуючи самого Біллі-ядро, про які згодом дізналося суспільство. Він також познайомив усіх особистостей між собою, що сприяло розвитку стану «спільної свідомості».
12 вересня 1978 року після семи місяців роботи з Мілліганом доктор Ґардінґ подав судді Флаверзу звіт на дев’ять сторінок, у якому описав медичну, соціальну й психіатричну історію Міллігана:
«Пацієнт повідомляє, що мати й діти страждали від садистської поведінки містера [Чалмера] Міллігана, а також від сексуальних наруг, що включали статевий акт. За словами пацієнта, це тривало близько року, коли йому було вісім чи дев’ять, зазвичай на фермі, де він лишався сам на сам з вітчимом. Пацієнт також зазначає, що він боявся, що вітчим може вбити його (!), оскільки той погрожував «закопати його у сараї та сказати матері, що він утік».
Від інших психіатрів та з відповідної літератури Ґардінґ дізнався, що майже всі випадки СМО походять від знущань у ранньому дитинстві – особливо сексуальних. Проаналізувавши психодинаміку стану Міллігана, Ґардінґ дійшов висновку, що самогубство біологічного батька позбавило Біллі батьківської уваги й дало поштовх розвитку сильного ірраціонального почуття провини, яке у свою чергу призвело до тривожності, внутрішнього конфлікту й розвитку нездорових фантазій. У такому стані «вітчим Чалмер Мілліган, користуючись потребою хлопчика у близькості та ніжності, використав його задля компенсації