– Рейс ALR 114.
Хлопець пробіг очима аркуш.
– Усе правильно, це в Терміналі 3, – по-арабськи тверді «р» та короткі «і».
Він повернув роздруківку. Анна вирячилася:
– А посадковий талон?
– У Терміналі 3 пройдіть до трансферної стійки J. Тут я не можу вас зареєструвати.
– Чому?
– Не можу. Ви повинні зареєструватися в Терміналі 3. – Хлопець показав на ряди пластикових крісел із хромованими бильцями за спиною Анни. – Сідайте. Автобус буде з хвилини на хвилину.
Жінка замотала головою.
– Ні, ні! Ви не розумієте, я не можу чекати, я спізнююся!
– Вам потрібно дочекатися автобуса, – відкарбував хлопець. Потім зм’якшився: – Якщо раніше приїде транспорт «Emirates» чи «Qantas», я попрошу, щоб вони вас підкинули. Зазвичай вони не відмовляють. – Він розвів руками: – Швидше ніяк. Пробачте.
Анна відійшла від стійки та роззирнулася. Вона опинилася посеред просторої зали з низькою стелею на першому поверсі аеропорту. Праворуч і трохи позаду розташовувалася трансферна стійка, ліворуч вишикувалися затерті пластикові крісла з вигнутими спинками. Де-не-де сиділи пасажири. Південна стіна зали була скляною. Анна крізь неї бачила літаки на стоянках перед терміналом. Довкола них метушилися працівники аеропорту в кислотно-жовтих зі срібними смугами жилетках. Трохи далі горбатий велетень «Boeing 747» із Юніон Джеком12 на хвості повільно розвертався перед розгоном. На паралельній смузі набирав швидкість значно менший, схожий до того, на якому прибула Анна, літак у лівреї «Turkish Airlines». Рев двигунів хльоснув по вікнах за секунду до того, як лайнер задер носа та відірвав шасі від смуги.
– Автобус, – прошепотіла жінка, заламуючи пальці. – Де автобус? – Нічого навіть віддалено подібного на шаттл-бус, який прямує до Термінала 2, у полі зору не було.
Спершу Анна не сідала, та за хвилину, відчувши, як тремтять коліна, опустилася на найближчий до виходу стільчик. Жінка намагалася уникати погляду на затиснутий у спітнілій долоні телефон, однак куди б не повертала голову, очі ніби магнітом притягувало до екрана. 08:58… 08:59… 09:00.
Одинадцята година в Дубаї.
Невидимі хвилі паніки накочували одна за одною й розбивалися об щось тверде у грудях, примушуючи жінку раз по раз здригатися. Ще від часу приземлення в Анни дзвеніло у вухах, а тепер щоразу, коли чергова хвиля досягала піку, дзвін посилювався, помалу стаючи майже нестерпним.
Об 11:05, коли до вильоту рейсу ALR 114 залишалося чверть години, Анна почала тихо плакати. Вона більше не дивилася на телефон, безсило звісивши руки між колінами.
На сидіння ліворуч від жінки присів літній чоловік у ретельно відпрасованих твідових штанах і чорній сорочці.
– У вас усе гаразд?
Анна підвела голову. Чоловікові на вигляд було за шістдесят, напевно, ближче до сімдесяти: худа шия, гостре підборіддя, відстовбурчені вуха. Хоча погляд насамперед чіплявся за очі – світло-сірі, обпалені сонцем, зі зморшкуватою, потрісканою і схожою на стару гуму шкірою під ними. Жінка перевела погляд