меншою мірою заслуговують на пильне вдивляння в секрети літературної творчости. У кожному з вимірів Франкового художнього мультиверсуму – проблемно-тематичному, ідейному, образному, стильовому, жанровому, версифікаційному, мовностилістичному – перед читачем постає надзвичайне багатство й розмаїття тонів і півтонів, барв і відтінків, якого б вистачило не на одного митця. Ні, таки не «каменярський молот», а радше ґраційна «тисячострунна арфа» заслуговує бути тим «фокусним», «ізмарагдовим» образом, який найадекватніше символізує істоту Франкової творчости.
Водночас слід відзначити глибинну, органічну єдність усієї творчости Франка (художньої, наукової й публіцистичної), в усій її еволюційній багатоетапності, багатожанровості й багатостилевості. Адже, як пам’ятаємо, «всім струнам стрій один»! Так, апокрифічні сюжети й мотиви, що є предметом невсипущої уваги Франка-вченого, раптом «оживають» у його художній практиці (пор. генезу ліричної медитації «Як голова болить!..» зі збірки «Semper tiro»). Переклади знаходять продовження в ориґінальній творчості (скажімо, Байронів «Каїн» – у «Смерті Каїна», «Райнеке Фукс» Ґете – в «Лисі Микиті» тощо). Одні й ті ж (вочевидь, особливо важливі для автора) сюжети він розробляє і в прозовій, і в поетичній формі (до прикладу, «Поєдинок», «Рубач», «Похорон», «Терен у нозі»). Діялектичний взаємозв’язок усіх форм творчої самореалізації Франка, усіх її родів і жанрів, їхнє взаємонасвітлення і взаємозапліднення – одне з найважливіших джерел його натхнення.
Мав рацію Василь Щурат, коли уподібнював творчу натуру Франка до губки, яка вбирає в себе все, щоб віддати назовні в трансформованому, «перетравленому» вигляді: «Коли б мені сказав хто коротко схарактеризувати Франка, я порівняв би його з губкою, котра всякає в себе всі прояви сучасного життя, але не на те, щоб віддати їх назад у первісній формі, а на те, щоб, перетравивши, задержати їх і в відповідний час в відповідних, часом до первісних зовсім не подібних, формах і комбінаціях показати світові. Завдяки тій прикметі душі всі так наукові, як поетичні письма Франка зраджують велику начитаність в давніх і сучасних літературах»[10].
У Франковій творчості чуже стає своїм, а своє, питоме здобуває статус загальнолюдського; «домашній» елемент збагачується «привозним», а той, своєю чергою, одомашнюється, доместикується. Так здійснюється великий діалог епох і народів – ще одне невичерпне джерело франківської творчої наснаги. Він-бо й справді був людиною діалогу, складного й багатоаспектного діалогу мов, культур, світоглядів, традицій, ідеологій, націй, епох… Самохіть виконуючи нелегку місію ретранслятора, акумулятора й популяризатора ґлобального загальнолюдського досвіду, всією своєю творчістю, художньою й науковою, він прагнув показати, «як… широко розгалужувались і глибоко сягали духовні впливи від народу до народу, від століття до століття», ніколи не забуваючи про вирішальне значення національних потреб і національної своєрідности. Бо тільки автентичний національний