клонять.
Тілько в мряці тонуть села,
і уява мари плодить;
тілько дума невесела,
мов жебрак, по душах ходить.
Над великою рікою на скалі крутій сиджу
і, затоплений у мріях, в воду биструю гляджу.
Валом хвилі, валом хвилі пруться, плещуть, миготять,
сонце грає, прибережні верби віттям їх пестять.
Із-за закрута одного враз дараба виплива —
зіллям, зеленню повита, плеще, грає, мов жива.
Керма тихо хвилі крає, не булькоче, не скрипить,
і керманич молоденький, мов мальований, стоїть.
На дарабі гра музика, чути співи голосні,
брязкають чарки блискучі, ллються вина запашні,
сяють очі молодії серед жартів і розмов…
Сміх і співи… Се гуляють Радощі, Краса, Любов.
Я поглянув, і зітхання піднімає грудь мою.
О, мої юнацькі мрії, пізнаю вас, пізнаю!
Скілько вас з розпучним криком і слізьми я доганяв —
на весільную дарабу я ніколи не попав.
Ні, тепер уже за вами не погоню я услід!
Прощавайте! Своїм блиском ви молодших веселіть.
Сміх, і співи, і музика ще бринять, немов по склі,
і за закрутом дараба звільна щезла в синій млі.
Знов затоплений у мріях я гляджу на бистрину.
Що се плещуть, миють хвилі? Наче білу грудь сніжну!..
Мов рожеві любі руки… шийку круглу… і лице…
Ох, адже я знав, здається, цілував лице отсе!
Се ж вона, вона, чий образ тузі втихнуть не дає!
Се те тихе нездобуте щастя вбогеє моє!
Вбите! Втоплене!.. І в воду, мов скажений, кинувсь я,
щоб ловити щастя-трупа… Мрія приснула моя.
Ніч. Довкола тихо, мертво.
Там в долині місто спить
у осінній млі холодній;
тілько глухо десь кипить
у далекім середмістю
спізнених фіякрів рух.
У тиші при лампі звільна
розвиває крила дух,
отрясається з тих вражень,
що, мов курява, за дня
облягають серце й думку,
в душу тиснуться до дна.
Всі буденнії тривоги,
всіх турбот і бажань рій,
всі успіхи з жалом скрухи,
скошені квітки надій,
вся душная атмосфера
розвіваєсь, наче мгла,
що в осінню ніч холодну
сонний город облягла.
І стає щораз ясніше
в сконцентрованій душі,
щось, мов тихий дзвін, лунає
у нутрі серед тиші,
і якась недовідома
там гармонія встає,
мов у гаї свисти дроздів,
гілка гілці подає.
В розколисаній уяві
піднімаєсь ряд картин:
гори в світлі золотому,
фйолетова тінь долин,
річка, наче срібна стрічка,
і скалистая стіна,
шлях закурений, мов кладка,
що у безвість порина…
Вулиця… Доми низенькі,
за штахетами в садках
ґеорґінії і айстри
на малесеньких грядках;
стежечки круті між ними,
дерев’яний