як день, що йде понуро-сльотно.
Чи то не зависть по душі щипає?
Минаєш ту пропащу, мов не бачиш,
А скоса зиркнеш – щось в устах злипає…
Мабуть, вночі до подушки заплачеш!
Дівчино, каменю дорогоцінний,
Затоптаний в болото, тванню вкритий,
Та й досі в блиску свойому нетлінний!
На тебе я дивлюся сумовитий:
Який багатий скарб чуття й любови
Марнується розтоптаний, розбитий!
Огонь, що так горить у твоїй крови,
Нагадує мені часи старії,
Коли чуття не гнули ще в окови.
Така, як ти, колись в Александрії[75],
Співаючи, по вулицях ходила
Під іменем Єгиптянки Марії[76].
І так, як ти, й вона тоді твердила:
«Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий,
До мене йди і попускай вудила
Своїм бажанням! Я не для заплати,
А через той огонь, що в жилах грає,
В свої обійми рада всіх приняти!
В кого жура сон ніччю пожирає,
Хто радощів не має з ким ділити,
Хто пристрасти пожежею згорає,
Хто в праці гнесь, без діл не може жити —
До мене йдіть! Я всім на своїм лоні
Дам рай або про рай хоч хвилю снити».
Благословлю уста твої червоні
І очі ті безсоромно огнисті —
Дві зорі на рум’янім небосклоні!
І груди ті прегрішні і пречисті,
І стан гнучкий, і сміх – серпанок срібний,
Що закрива безодні горя мглисті.
І лад той навіть клясти я нездібний,
Що впхнув тебе в безодню ту без тями:
З усею поганню він був потрібний,
Щоб розвалить міцну стіну між нами,
І дав нам здибатись, і полюбиться,
І розійтись розбіжними стежками.
Не раз іще твій вид мені присниться,
Не раз іще ім’я твоє кохане
Прошепчу я тужливими устами.
Благословлю тебе. Де лиш постане
Нога твоя, нехай там радість сяє,
Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.
І ти не думай, що тебе чекає!
За тим, що щезло, – безхосенні жалі,
А напереді смерть усіх спіткає.
В бруднім завулку, в ясному шпиталі
Чи власнім ліжку – всім одна дорога!
Найкраща чвірка не заїде далі.
А ти не дбай, і доки тільки змога,
Сій радощі, плекай любовні мрії
І жаль гони від свойого порога
За прикладом Єгиптянки Марії.
Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху. В душі глибока павза.
Ні мозок, ні чуття, ні біль – ніщо
В ній не ворушиться. Завмерло все,
Немов гнилий ставок в гущавині,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленики з болотного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії,