же спокутує
Там у смолі.
Але щоб душу Бог
Нашу прогнав
В темний, пекельний льох,
В затхлий канал,
Щоб між розбійників,
Підлих жидюг,
Між свиногінників,
Хлопів, злодюг,
Між бидло те брудне,
Щоб там у ад
Йшов за пусте-дурне
Аристократ, —
Щоб та блискучая,
Ніжна душа,
Квітка пахучая
Йшла до коша, —
Щоб сей найкращий твір,
Божий напій
Пхать до пекельних дір
Чорту на гній, —
Ні, щось таке дзвонить —
Се просто сміх!
Щоб се міг Бог чинить, —
Думати гріх.
Бог, найчільніший той
Аристократ,
Він би юрбі гидкій
Мав бути брат?
Нас би він мав судить
Задля голоти?
Ні! Можуть се твердить
Лиш ідіоти.
Я, мої панство, сю
Віру кохаю:
Нас він готує для
Розкошів раю.
Щоб, перейшовши сю
Земную школу,
Вміли з ним бавиться
Вічно посполу.
Він-то тепер, коли
Тисли нас хлопи,
Спас нас чудесно, мов
Ноя з потопи.
А що нас шарпати
Сміли ті хами,
Поле великеє
Вкрив їх кістками.
Щоб знали кпи дурні:
Хлоп – то худоба,
А тільки ми одні —
Божа подоба.
Щоб знали; хлоп – то гній
У огорожі,
Тільки пани є в ній
Пишнії рожі.
Бог тільки нам отець,
А їм вітчим;
Нам тільки добрим є,
А їм грізним.
Щоб нам розрахувать
Хвильку буття,
Сотням їх знівечить
Ціле життя.
Щоб на годину нам
Гумор направить,
Сто їх на цілий вік
Радости збавить.
А щоб знав люд той, як
Чтити нас мусить,
За один волос наш
Сто їх роздусить.
Всюди і все така
Божая міра!
Се моя етика,
Се моя віра!
Те, що нам сталося
Вчора й сьогодні, —
Доказ найкращий нам,
Чого ми годні.
Доказ найкращий нам,
Хто за нас дбав,
Хто нас тим ящурам
Зжерти не дав!
Хто своїх вибранців
Вірно беріг,
Щоб їх сей дикий тлум
Стлумить не міг.
Щоб не втопила нас
Темная дич,
Світ не зопхнула
У варварства ніч.
Щоб під їх плахтищем
Цвіт наш не всох…
Наш Бог є шляхтичем!
Vivat наш бог!»
Музики грім. Панове якось мляво
Всміхаються, мабуть, їм се не в смак,
Лиш дехто рже: «Г-ге, браво, князю, браво!»
Князь іронічно глипнув, потім знак
Рукою дав, музику притишив,
А потім, знов піднявшись, мовив так:
«Даруйте,