особливого прийому поведінки, який з часом мені вдавався все краще. Я приховала свій розпач, стримала в останню мить сльози, що вже от-от мали политися з очей, і мені це вдалося так добре, що Ліла запитала в мене здивовано на діалекті:
– Тебе що, це зовсім не обходить?
Я промовчала. Біль від образи був дуже сильний, але я відчувала, що він був би ще гострішим, якби довелося посваритися з нею. Мене немов розривало на шматки від тих двох страждань: одного, яке я вже переживала через втрату ляльки, й іншого, що могло статися через втрату Ліли. Я не промовила ні слова, відбулася невиразним жестом, не образливим, мовби то було звичною справою, хоча нічого звичного у цьому не було, і образа була великою. Я обмежилася тим, що кинула до підвалу і її Ну – ляльку, яку вона мені щойно дала.
Ліла глипала на мене, не вірячи власним очам.
– Як ти зі мною, так і я з тобою, – голосно промовила я, перелякана.
– Зараз підеш і принесеш мені її!
– А ти йди і принеси мою!
Ми пішли разом. Біля входу до будинку, зліва, були невеличкі двостулкові двері, що вели до підвалу, ми добре їх знали. Старі та перекошені, одна стулка трималася лише на одній завісі, ті двері закривалися старим ланцюгом, що абияк утримував їх зачиненими. Усім дітям дуже кортіло і водночас було дуже лячно відхилити ті двері, щоб пробратися всередину. Ми це зробили. Насилу відчинили одну стулку дверей, щоб наші гнучкі та худі тіла змогли прошмигнули до підвалу.
Після того, як ми потрапили всередину – спочатку Ліла, а потім я, – ми зійшли донизу п’ятьма кам’яними сходами у темну вогкість підвалу, куди дуже рідко пробивалося денне світло з невеликих віконець, розташованих майже врівні із землею. Мені було страшно, а тому я намагалася ховатися за Лілою, яка здавалася сердитою і просувалася вперед рішуче, без вагань, щоб знайти свою ляльку. Я ж ішла за нею помалу. Відчувала під підошвами сандалів хрускіт якихось предметів: скла, камінців, комах. Навколо нас було безліч речей, які важко було роздивитися, – самі темні обриси – вони стояли та лежали тут і там. Час від часу тьмяне світло виривало з темряви окремі з них, і їх вдавалося розпізнати: уламки стільця, стояк від лампи, ящики для фруктів, нижні та бокові частини шаф, залізні обручі. Я дуже перелякалася, коли побачила перед собою те, що мені видалося чиїмсь пласким обличчям з великими скляними очима, яке знизу переходило у довгасте, як труба, підборіддя. Я побачила його підвішеним на дерев’яній розпірці, скрикнула і вказала на нього Лілі. Вона різко повернулася, підійшла, ставши до мене спиною, обережно простягла руку і зняла той предмет з розпірки. Потім повернулася до мене. Вона начепила на себе ту штуку зі скляними очима, тепер її обличчя було величезним, з круглими білими очима без зіниць, без рота, лише чорна шланга теліпалася в неї на грудях.
Ті хвилини добре викарбувалися в моїй пам’яті. Не можу сказати напевне, але, мабуть, з моїх грудей в ту мить вирвався відчайдушний крик, тому що Ліла кинулася заспокоювати мене приглушеним за тим обличчям