подивився на свій годинник і кивнув. Тоді повернувся до Ленґдона й Вітторії з виглядом судді, що вирішує їхню долю.
– Ідіть за мною. – Він вивів їх з пункту стеження і повів через увесь зал до маленького прозорого кубрика при задній стіні. – Мій кабінет. – Оліветті запросив їх досередини. Кімнатка була нічим не примітна – стіл, завалений паперами, полиці з теками, складані стільці, водоохолоджувач. – Я за десять хвилин повернуся. Раджу вам за цей час подумати, що ви робитимете далі.
– Ви не можете отак узяти й піти! – підскочила до нього Вітторія. – Цей контейнер…
– Я не маю на це часу, – відрізав Оліветті. – Можливо, мені варто затримати вас до закінчення конклаву, коли я матиму час.
– Signore, – знову звернувся гвардієць, показуючи на годинник. – Spazzare di cappella.
Оліветті кивнув і зібрався йти.
– Spazzare di cappella? – перепитала Вітторія. – Ви йдете прибирати капелу?
Оліветті повернувся і гостро подивився на неї.
– Так, міс Ветро, йду перевіряти, чи немає там електронних жучків. Це називається завбачливість. – Він показав на її ноги. – Навряд чи ви здатні це зрозуміти.
Із цими словами він голосно грюкнув дверима, аж затремтіло грубе скло. Тоді одним блискавичним рухом витягнув ключ, вставив його в замкову щілину і двічі повернув.
– Idiоta! – крикнула Вітторія. – Ви не можете тримати нас тут!
Крізь скло Ленґдон бачив, як Оліветті щось сказав гвардійцю. Той кивнув. Оліветті вийшов з кімнати, а гвардієць повернувся і втупився в них, схрестивши руки на грудях. На поясі в нього висів великий пістолет.
Чудово, подумав Ленґдон. Оце так уклепались!
37
Вітторія злостиво поглядала на швейцарського гвардійця, що стояв за зачиненими дверима кабінету Оліветті. Той зиркав так само неприязно. Кольоровий костюм аж ніяк не узгоджувався з його відверто ворожим настроєм.
Che fiasco, думала Вітторія. У полоні у клоуна з пістолетом!
Ленґдон мовчав. Вітторія сподівалась, що він у цю мить напружує свій мозок гарвардського науковця, шукаючи якогось виходу. Однак з виразу його обличчя було очевидно, що він більше приголомшений, аніж замислений. Вітторія шкодувала, що так сильно втягнула його в це все.
Першим її поривом було витягнути мобільник і подзвонити Колерові, але вона швидко збагнула, що це без сенсу. По-перше, гвардієць, мабуть, увійде й відбере в неї телефон. По-друге, якщо приступ у Колера проходить так само, як завжди, то він, мабуть, і досі неспроможний говорити. Зрештою, це не має значення… Схоже, Оліветті зараз так чи інакше не налаштований нікому вірити на слово.
Згадай! наказувала вона собі. Згадай розв’язок цієї задачі!
Згадування – це один із трюків буддистської філософії. Замість того щоб просити розум знайти вихід із, на перший погляд, безвихідного становища, Вітторія просто намагалася згадати його. Упевненість, що колись вона знала відповідь, налаштовувала розум на те, що ця відповідь мусить існувати… й рятувала від відчаю. Вітторія часто вдавалася до цієї