класичного твору.
Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.
Я – Привид.
Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.
Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.
Але це мій рай… ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.
Це пекло.
Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.
Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене… невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.
Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».
Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити… настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.
Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.
Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаючись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку Істини.
Але я не пророк.
Я – ваше спасіння.
Я – Привид.
Розділ 10
– Сідай, – сказала Сієнна. – Я маю до тебе декілька запитань.
Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», позичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини – і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.
«Якщо мені вдасться повернутися додому».
Сієнна зазнала трансформації – перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.
– Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.
– Дякую, – відповіла вона. – Але наразі нам слід зосередитися на тобі. Сідай, будь ласка.
Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.
– Мені треба, щоб ти поміркував, – сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. – Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?
Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.
– На таксі, – відповів він, сідаючи за стіл. – У нас хтось стріляв.
– Стріляли не