не винен, – заявив він.
– Ти про що?
– Ті люди, які мене переслідують… Я припускав, що вони переслідують мене через те, що я скоїв щось жахливе.
– Так, бо в шпиталі ти увесь час повторював: «Дуже вибачаюсь».
– Знаю. Але я гадав, що розмовляв англійською.
Сієнна здивовано поглянула на нього.
– А ти справді розмовляв англійською!
Блакитні очі Ленґдона збуджено виблискували.
– Сієнно, коли я повторював very sorry, я не вибачався. Я мимрив про таємниче послання на фресці в Палацо Веккіо! – У голові в Ленґдона знову залунав диктофонний запис його невпевненого голосу. Ve… sorry. Ve… sorry.
Сієнна геть розгубилася.
– Хіба ж ти не розумієш? – усміхнувся Ленґдон. – Я не казав very sorry, very sorry. Я промовляв ім’я художника: Va… sari, Vasari!
Розділ 24
Ваєнта несамовито тиснула на гальма. Її мотоцикл занесло, він гучно верескнув колесами, залишивши на проспекті Поджіо довгий чорний слід, і нарешті різко зупинився в кінці несподівано виниклої довгої низки автомобілів. Транспортний рух на проспекті Поджіо завмер.
«Мені тільки цього бракувало!»
Ваєнта витягнула шию, намагаючись побачити, що спричинилося до затримки. Їй уже й так довелося зробити великий гак, щоб уникнути зустрічі зі спецпідрозділом Брюдера та всього того хаосу, що виник після їхньої появи біля багатоквартирного будинку, а ще треба було виписатися з готелю, де вона мешкала останні кілька днів, поки виконувала завдання.
«Мене зреклися – і мені треба змотувати вудочки й ушиватися з міста!»
Однак, схоже, невдачі переслідували її. Маршрут, яким жінка збиралася проїхати до Старого міста, виявився перекритим. Не маючи настрою чекати, Ваєнта виїхала на розділову смугу й помчала по ній, аж поки не побачила запруджене перехрестя. Попереду виднілася забита автомобілями кільцева траса, на яку сходилися шість великих автострад. Це була брама Порта Романа – одна з найпожвавленіших транспортних розв’язок Флоренції, ворота до Старого міста.
«Що ж тут, у біса, відбувається?»
Тепер Ваєнті стало видно, що вся прилегла зона кишить поліцією, яка влаштувала тут блокпост чи якийсь пропускний пункт. За кілька секунд вона помітила в центрі дійства дещо, що збило її з пантелику й налякало: знайомий чорний мікроавтобус, біля якого вдягнені в чорну уніформу агенти вигукували накази представникам місцевої влади.
Ці люди, безперечно, були членами спецпідрозділу, однак Ваєнта й близько збагнути не могла, що вони тут робили.
«Утім…»
Жінка ковтнула клубок, що підкотився до горла, ледь насмілюючись припустити таке: «Невже Ленґдону вдалося і від Брюдера втекти?» Це здавалося неймовірним; шанси на втечу були майже нульовими. Одначе Ленґдон працював не сам, і Ваєнта вже могла переконатися на власному досвіді, якою рішучою й винахідливою могла бути ота білявка.
Біля Ваєнти з’явився поліцейський. Він ішов від машини до машини, демонструючи фото вродливого чоловіка з густим каштановим волоссям. Ваєнта швидко впізнала те