вже поглинало зорі, що висіли найнижче над горизонтом. А на палубі стояв Начальник і терпляче чекав звістки від Ваєнти про те, що вона виконала своє завдання точнісінько так, як планувалося.
Розділ 4
На мить Ленґдону здалося, що час зупинився.
Лікар Марконі лежав нерухомо на підлозі, і з його грудей струменіла кров. Долаючи дію снодійного у своїй судинній системі, Ленґдон підвів очі на вбивцю зі шпичастою зачіскою, яка широким кроком долала останні ярди коридору до відчинених дверей його палати. Наблизившись до порога, вона зиркнула на Ленґдона і рвучко повернула пістолет у його бік, цілячись у голову.
«Зараз я помру, – збагнув Ленґдон. – Прямо отут і прямо тепер».
У невеликій шпитальній палаті пролунав оглушливий вибух.
Ленґдон відсахнувся, не сумніваючись, що в нього влучила куля, але то не був звук пострілу з пістолета нападниці. То взагалі був не постріл, а оглушливий удар дверей, що зачинилися, коли лікарка Брукс кинулася на них усім тілом і замкнула.
Із виряченими від страху очима жінка різко крутнулася на п’ятах, сіла навпочіпки біля свого колеги й перевірила його пульс. Лікар Марконі закашлявся й викашляв із рота кров, яка тоненькими цівочками потекла по щоці крізь його густу бороду. А потім він сіпнувся й обм’як.
– Enrico, no! Ti prego! (Енріко, ні! Благаю тебе!) – закричала вона.
А ззовні об метал дверей дзвінко ляснула черга куль. Коридор заповнився стривоженими криками.
Тіло Ленґдона так-сяк рухалося, бо паніка й інстинкт самозбереження остаточно здолали дію заспокійливого препарату. Коли він незграбно вибирався з ліжка, його праве передпліччя різонув пекучий біль. На мить йому здалося, що то куля пробила двері і влучила в нього, але, поглянувши вниз, збагнув, що то від його руки відірвалася крапельниця. Зі рваного отвору в передпліччі стирчав пластмасовий катетер, і з нього вже витікала тепла кров.
Нарешті Ленґдон отямився.
Лікарка Брукс і досі сиділа навпочіпки біля тіла Марконі, намагаючись намацати його пульс; її очі наливалися слізьми. А потім у ній наче клацнув якийсь перемикач: вона рвучко підвелася й обернулася до Ленґдона. Вираз обличчя пані Брукс змінився. Її риси набули рішучості й твердості досвідченого лікаря-невідкладника, який мав здолати критичну ситуацію.
– Ідіть за мною, – наказала вона Ленґдону.
І з цими словами лікарка Брукс ухопила Ленґдона за руку й потягнула через кімнату. У коридорі лунали хаотичні звуки й стрілянина. Він рушив уперед на хитких ногах, його розум прояснився й був насторожі, але тіло, накачане великою дозою заспокійливого препарату, слухалося погано й повільно. «Мерщій!» Стопами він відчував прохолоду кахлів підлоги, а тоненька шпитальна сорочка ледь затуляла його тіло шість футів заввишки. Іще Ленґдон відчував, як із його передпліччя стікає кров, утворюючи в напівзігнутій долоні маленьку калюжку.
Кулі вгризалися в масивну ручку дверей, коли лікарка Брукс безцеремонно заштовхала Ленґдона до невеликої туалетної