матеріалах XIX ст. нічого не дав. Зокрема, одна з найвідоміших пам’яток книгодрукування, словникарства та лексикографії нової доби – «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627) авторства Памви Беринди39, православного ченця, друкаря, гравера і лексикографа, – не містить ані інформації про «берегиню», ані натяку на існування такої богині чи її місце у язичницькому пантеоні.
Тобто, по суті, вже на початку XX ст. єдина фраза з середньовічного джерела (яке мало компілятивний характер) була потрактована як «періодизація» та дозволила деяким дослідникам припускати, що «давні слов’яни» первинно поклонялися упирям та берегиням, згодом почали поклонятися Роду й рожаницям, а потім – Перуну. До речі, далеко не всі вчені-славісти другої половини XIX – початку XX ст. із захопленням сприйняли «Слово» та означену «періодизацію». Зокрема славіст і палеограф І. Срезневський вважав, що давньоруський книжник не мав на думці створення такої «періодизації язичництва» хоча б тому, що християнину того періоду і в тих умовах розвитку середньовічної держави не могло спасти на думку розглядати язичництво під дослідницьким кутом зору, в еволюційному розвиткові цього явища. Крім того, давньоруський автор «Слова» не був, так би мовити, інсайдером, тобто він жив принаймні на триста років пізніше дохристиянської доби і знання про неї черпав із письмових джерел, написаних християнами – ченцями, книжниками, вченими. Тобто ця «періодизація» не може слугувати надійним джерелом для побудови гіпотез про «хронологію» та «етапи» слов’янського язичництва40.
Інакшої думки трималися відомі вчені-славісти початку XX ст. Є. Анічков41 та М. Гальковський42, вважаючи згадки про «берегинь» підтвердженням власних теорій про стадіальний розвиток давньослов’янського язичництва, його еволюцію. Вищі боги – Перун і «пантеон Володимира», далі – Род і рожаниці, і третя ланка – упирі й берегині, тобто істоти, пов’язані з культом померлих і «нижчою міфологією». Останні буцімто лишились у вигляді «пережитків» у віруваннях, як тоді було прийнято писати, «східнослов’янських селян» наприкінці XIX – на початку XX ст. На підставі тлумачення кореня «берег» вони вважали «берегинь» семантично близькими до русалок і утоплениць. Зокрема, М. Гальковський був свідомий того, що «какие это божества берегини, определенных указаний нет», і доволі критично висловлювався щодо можливості існування «богинь берегинь» у давніх слов’ян. Однак, спираючись на тлумачний словник В. Даля та інші непоказові згадки «берегинь» у пізнішій літературі, вчений припустив, що «берегиня» є насправді іншою назвою для такого міфологічного персонажа, що виводить своє походження від померлих, як «русалка»: «Вероятно, это те же русалки, которые чаще всего показываются на берегах рек и озер. Берегини может быть другое название русалок […] естественнее всего предположить, что берегини – это некрещеные души, русалки»43. Знову ж таки, це не більш ніж припущення