моє ім’я!
– Хто ти?! – питає він самими губами.
– Господи, про що ти?! Я ніхто! Ніхто, чуєш?! Просто бачила сон! Такий страшний сон про смерть, що аж захотілося скласти заповіт. І я прийшла до тебе. А ти привів мене сюди. А тут – двері! Ті самі двері, що я бачила їх уві сні! За ними, там, усередині, є хтось мертвий. Не віриш? – замовкаю. Дивлюся на нотаріуса схвильовано. – Давай перевіримо, – пропоную чомусь пошепки. І роблю крок до дверей.
– Ні! – Герман зривається, хапає мене за руку. – Не підходь! Стій, не руш!
– Добре. Тоді давай викличемо поліцію.
– Ні!
Не питаю: чому?! Мені геть не цікавий логічний ланцюжок його думок, який фінішує цим неадекватним «ні». Я б краще спитала: а що робитимеш? Та Герман випереджає мої думки. Дивиться на мене зволожнілими від переляку очима.
– Шкода… Що в тебе немає житла.
Так он куди його думки завели! У мене намірився сховатися? Ні, він таки дивиться телевізор. Випадкова зустріч, фатальний флірт, і ось уже на території милосердної дурепи товчеться неадекватний чувак, якого переслідують хижі злодюги. То точно вони підкинули в Германову квартиру мертве тіло, аби надовго нейтралізувати норовливого нотаріуса звинуваченням у вбивстві.
– Так! Шкода, що в мене немає житла, – відважно захищаю наймане кубельце на вулиці Ентузіастів. І без того сумнівна пригода стає геть ідіотською: стою на площадці, території загального користування, біля прочинених дверей на клятому двадцять п’ятому поверсі разом із приголомшеним нотаріусом, який ніяк не може второпати, що ж йому робити.
– Зробимо так! – Герман раптом тихо суне до дверей, обережно їх причиняє.
– Зробимо? – перепитую пошепки. – Я теж маю щось робити?
– Благаю, благаю! – хапає мої руки. Цілує їх, цілує, цілує. Допетрав нарешті! А пізно, йолопе! Раніше треба було руки мої цілувати! Тоді, може, я б і розповіла про кубельце на вулиці Ентузіастів.
– Благаю! – Герман відводить мене в кут площадки. Із цього ракурсу сусіди, навіть якби й захотіли підгледіти за нами та поприпадали до очок своїх дверей, нічого б не побачили.
– Благаю! Допоможи!
– Чим можу? – питаю насторожено.
– Піднімися сходами на кілька поверхів. Зачекай хвилин із десять, а потім спустись ліфтом. Я дам тобі грошей на таксі.
– А ти? – Мну в руці сотку, здивовано дивлюся на нотаріуса.
– Спущуся зараз і від’їду. Мені треба перевірити одну версію. Подумати.
– Є над чим. Так?
– Так! Є над чим.
– Добре, – погоджуюся.
– Дякую, дякую. – Герман уже суне до ліфта, зупиняється, підганяє мене жестами: мовляв, не стій, піднімайся на кілька поверхів.
На площадці двадцять сьомого поверху крізь брудне скло загального користування бачу: від висотки від’їжджає крихітна, як комашка, спортивна «Тойота». Він усе-таки дивний, цей Герман! Невже в нього відсутнє не тільки почуття гумору, а й звичайна цікавість? Я б замордувалася від невизначеності, якби не з’ясувала: в квартирі є мертва