я відчуваю відлуння східноєвропейської ганебної кампанії. Кілька разів до мене чіплялися за межами мого помешкання або в гаражі. Три чи чотири рази незнайомці впізнавали мене на вулиці й кидали ворожі або образливі фрази. На концерті на пошану видатного піаніста, народженого на моїй батьківщині, зграя патріотичних старих жінок напала на мене зі своїми парасольками, вигукуючи сміховинні обрáзи. Навіть тепер, через десять років після видання «Розфарбованого птаха», громадяни моєї колишньої країни, де роман залишається забороненим, все ще звинувачують мене в зраді, трагічно не підозрюючи, що свідомо обманюючи народ, влада підкидає хмизу у вогонь їхніх упереджень, віддаючи їм на поталу жертв того ж режиму, від якого ледве врятувався мій головний герой, хлопчик.
Минув приблизно рік після виходу «Розфарбованого птаха» – і ПЕН-клуб, міжнародна літературна організація5, звернулася до мене у справі молодої поетки з моєї батьківщини. Вона приїхала до Америки через складну операцію на серці, що, на жаль, не вдалася так, як на це сподівалися лікарі. Дівчина не розмовляла англійською, і ПЕН-клуб повідомив мене, що протягом кількох перших місяців після операції їй знадобиться допомога. Їй було трохи за двадцять, але вона вже видала декілька поетичних збірок і вважалася однією з найперспективніших молодих письменників. Я вже кілька років знав і захоплювався її творчістю, тож радів нагоді познайомитися з нею.
Кілька тижнів, поки вона одужувала в Нью-Йорку, ми разом гуляли містом. Я часто фотографував дівчину на тлі мангеттенського парку і хмарочосів. Ми стали близькими друзями, і вона подала на продовження візи, але консульство відмовилося поновити документи. Не бажаючи назавжди покинути свою мову і родину, вона не мала іншого виходу, ніж повернутися додому. Пізніше я через третю особу отримав від неї листа, в якому вона попереджала, що національна спілка письменників довідалася про нашу близькість і тепер вимагала від неї написати коротку історію про нью-йоркське знайомство з автором «Розфарбованого птаха». Ця оповідь зображатиме мене людиною, позбавленою моралі, відступником, що заприсягся очорнити всі ідеали її батьківщини. Спершу вона відмовилася писати; сказала їм, що не знає англійської, ніколи не читала «Розфарбованого птаха» і жодного разу не обговорювала зі мною політику. Однак її колеги продовжували нагадувати їй, що спілка письменників уможливила операцію і платила за медичний догляд після неї. Вони наполягали, що дівчина як перспективна поетка має неабиякий вплив на молодь і мусить виконати свій патріотичний обов’язок та письмово напосістися на чоловіка, що зрадив її країну.
Друзі надіслали мені літературний щотижневик, в якому вона написала необхідну наклепницьку оповідь. Я намагався зв’язатися з нею через спільних друзів і переказати, що розумію, що через інтриги вона опинилася в безвихідному становищі, але дівчина так ніколи і не відповіла мені. За кілька місяців я довідався, що в неї стався