дставний прапор, нині – фермер.
РАВІЛЬ – Корінний мешканець Криму татарського походження. Приблизно одноліток із Мусієм Тарасовичем. В минулому – професор філософії, нині – підприємець: виробляє чачу, яку Мусій Тарасович любить більше, ніж власний самогон. Полюбляє вести філософські бесіди із Мусієм Тарасовичем, який, коли вип”є, теж стає професором філософії.
ВОВЧИК – Гість із Санкт-Петербургу, представник провласного бомонду. На вигляд – невеличкий плюгавенький чоловічок із загадковою посмішкою Джоконди. Збірний образ, схожий одночасно на Боярського, Міхалкова, Моїсєєва та Хутінпуя.
ДІЯ ПЕРША
Сцена перша
Ранок у мальовничому куточку Криму. Вітерець ласкаво гойдає лапи сосен, хитає маківки кипарисів та кошлатить султани ліванських кедрів. Невеличка садиба на значному підвищенні, оповита з усіх боків виноградом, що естетично приховує пазюристі витки колючого дроту, яким обтягнуто периметр. Ділянка засаджена деревцями інжиру, айви та аличі, а також різною корисною городиною. Літня тераска розташована таким чином, що з неї видно море, верхівку Ай-Петрі, скелю Кішка та інші географічні принади Південного узбережжя. На веранді сидить Мусій Тарасович і з насолодою потягує запашну люльку. Раптом з невеличкого радіоприймача, який пам”ятає ще голоси Брєжнєва та Андропова, долинає п”ять коротких гудків, потім ще один довгий, після чого приємний жіночий голос повідомляє: „Маасковскає врємя – шесть часов”.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ. От, бляха, попросиналися! А так добре було…
.
Він глибоко затягується і замріяно дивиться за осяяний ніжним світанком горизонт.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ. Ні, все ж таки свій тютюн – то вам не блядський „Мальборо”…
Трохи знизу роздається звук хвіртки, що відкривається. Мусій Тарасович ліниво переводить погляд у напрямку звуку. Видно, що з нижнього краю ділянки стежкою піднімається просто одягнений чоловік із загорілим зморшкуватим обличчям та походною торбою за плечима.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ (до себе). Та це ж Равіль! (трохи згодом, до Равіля, жартівливо) І шо це ти мені тут з самого ранку периметра порушуєш?
Равіль привітно махає у відповідь. Його поступ впевнено спрямований до входу на веранду.
Сцена друга
Двері веранди відчиняються. На порозі з”являється Равіль. Коротка німа сцена.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ (суворо). Чача є?
РАВІЛЬ (із ледь помітним східним акцентом). Сало маєш?
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ (розпливаючись в привітній посмішці). Пароля прийнято! Саломалєйкум до штабу!
Равіль, також посміхаючись, тисне протягнуту йому руку, ставить торбу на стіл та видобуває з неї величеньку пляшку. Мусій Тарасович викладає чималий клапоть білосніжного сала, любовно загорнутий у вишиваний рушничок.
Щойно відбулися ці маніпуляції, як на шосе, що проходить трохи нижче садиби, з”являється юрба не зовсім тверезих людей із прапорами й транспорантами. Дехто з них одягнений у форму на зразок військової, в декого – за плечима автомати „АК”, кулемети „РПК”, а також ракетні комплекси. На зброї та на формі кволо теліпаються цінники з емблемою воєнторгу, де все це придбавалося. В кожного з демонстрантів до одежі почіплена чорно-оранжева стрічка, куплена, вочевидь, там же, де й інші речі. З натовпу долинають вигуки російськю, головним змістом яких є: „Крим – це частина Росії” та „Усі пи.здують на вибори!”.
Мусій Тарасович меланхолійно зітхає і відкриває дверцята старенької шафки, що стоїть поруч. Звідти він дістає пузатого самовара, який тьмяним від часу бронзовим боком неохоче відбива рідкі сонячні промені.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ (ставлячи самовара на стіл). Добре, що цей мотлох часом не викинув. Наче відчував, що нагодиться чайку попити!
РАВІЛЬ (не розуміючи). Ти ж цьої хєрні ніколи не пив!
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ. То саме час починати… так би мовити, під тиском політичних обставин!
Мусій Тарасович бере пляшку із чачею, та, без зайвих слів, почина переливати її вміст до бронзових нетрів самовару. Чим менше рідини лишається у пляшці, тим ширшими від здивування стають очі Равіля.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ (пояснює). Це якщо ходитимуть і перевірятимуть лояльність, а ми тут, типу, не просто чай п”ємо, а із самовара, – і всі питання одразу відпадуть.
РАВІЛЬ . Завбачливість, достойна гідрометцентру!
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ. Ти голосувати ходив?
РАВІЛЬ. Ні!
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ . А підеш?
РАВІЛЬ . Та ну їх нахуй! Давно відомо: до пизди, як голосують, – рахують завжди, як треба… (далі з натяком) Тим більш, якщо рахує автомат…
Равіль робить рукою розпачливого жеста, що демонструє повну зневіру до атрибутів демократії взагалі і в регіоні зокрема.
МУСІЙ ТАРАСОВИЧ. Ото ж бо й я кажу, треба перестрахуватися!
Мусій Тарасович відкриває краника. З носику самовара дзюрчить веселий струмінь, наповнюючи маленькі фарфорові