Боюся, що я викликав в нього такі ж відчуття.
– Ватсоне, друже, – звернувся він, а голос його звучав глухо й низько. – Ви добряче змінилися, любий! Імовірно, я також? Але мене зістарили лише останні дні. З вашої телеграми видно, містере Голмс, що мені немає потреби прикидатися чиїмось посланцем.
– Простіше говорити прямо, – порадив Голмс.
– Погоджуюся з вами! Але зважте, як важко розповідати все це про жінку, яку ви маєте оберігати та плекати. Що мені робити? Як звернутися в поліцію з такою оповідкою? Це шаленство, містере Голмс! Це передається в спадок? Чи траплялося вам зустріти щось подібне у вашій практиці? Заради Бога, дайте мені хоч якусь пораду, бо я в повному відчаї.
– Це цілком природно, містере Ферґюсон. А зараз сідайте ось сюди, зберіться з думками та дайте мені кілька чітких відповідей. Упевнений, ми знайдемо якесь рішення. Насамперед, до яких заходів ви вдалися? Чи перебуває ваша дружина, як і раніше, біля дітей?
– Між нами сталася жахлива сцена. Вона – неймовірно любляча жінка, містере Голмс. Якщо колись дружина любила чоловіка всім серцем і всією душею, то це вона. Жінка була вражена в саме серце тим, що я розкрив її жахливу та неймовірну таємницю. Вона навіть не захотіла спілкуватися. Нічого не відповідала на всі мої закиди й дивилася на мене диким, відчайдушним поглядом. Потім кинулася у свою кімнату та зачинилася там. З того часу відмовляється навіть бачити мене. Із нею – служниця, котра працювала в неї ще до її заміжжя. Жінку звати Долорес. Це швидше подруга, ніж покоївка. Вона приносить їй їжу.
– Отже, дитині безпосередня небезпека не загрожує?
– Місіс Мезон, няня, заявила, що не залишить малюка ні вдень, ні вночі. Їй безумовно можна довіряти. Я більше боюся за бідного маленького Джека. Як я писав, вона вже двічі кидалася на нього.
– Але жодного разу не вкусила?
– Ні. Вона била сина… Що страшніше тому, що Джек – бідний, лагідний, маленький калічка.
Риси обличчя Ферґюсона зм’якли, коли він згадав про свого хлопчика.
– Здавалося б, що його нещастя може зворушити будь-яке серце. Падіння в дитинстві – і зламаний хребет. Але в нього золоте, любляче серце!
Голмс узяв учорашнього листа Ферґюсона та знову перечитав його.
– Хто ще живе в вашому будинку, містере Ферґюсон?
– Двійко слуг, котрі працюють у нас віднедавна. Ще є сторож Майкл. А також моя дружина, я сам, мій хлопчик Джек, немовля, Долорес і місіс Мезон.
– Мені здається, ви не надто добре знали свою дружину до весілля!
– Я був знайомий із нею всього кілька тижнів.
– Скільки часу при ній Долорес?
– Багато років!
– У такому разі вона, ймовірно, краще за вас знає характер вашої дружини.
– Авжеж, мабуть!
Голмс зробив якусь позначку.
– Мені здається, – сказав він, – я буду кориснішим у Лемберлеї, ніж тут. Це, звісно, справа, яку треба розслідувати особисто. Якщо леді не виходить зі своєї кімнати, наша присутність не потурбує її. Втім, ми зупинимося в готелі.
Ферґюсон