читача вірити. Навпаки, я маю намір зневірити і розчарувати кожного, хто наважиться досить серйозно поставитись до моєї розвідки, хто не відмахнеться від неї, як від чогось, що заважає його світоустрою. Тому світоустрою, який нині, як шістдесят років тому, як не раз до чи після того, балансує на лезі ножа. Універсальної відповіді на питання часу не існує, але я знайшов ту, яка влаштовувала свою добу. Я вірю в це. І у своїй вірі я послідовний.
Dixi. Scripsi[1].
Глава 1. MT. 6:21
12 вересня 1683 року під Віднем загинув Станіслав Потоцький. Його смерть не стала ні першим, ні найважливішим етапом історії, яка триває і донині.
Проте смерть під Віднем є точкою, від якої зручно відлічувати час уперед і назад.
Станіслав Потоцький стояв на горі Каленберґ, на узліссі. Вітер був легенький, проте сталий, тож полковник раз у раз незручно потирав шкіряною рукавицею вуса, які, приховані металевим наносником із напівмаскою, немилосердно лоскотали. Панцерна хоругва стояла трохи позаду нього, напівзахована в лісі. Поруч нервово переминалися з ноги на ногу коні дванадцяти ротмістрів і полковників, підпорядкованих Миколаю Сенявському. Тут був і Фелікс, його стрий. Далі по хребту Віденського Лісу, доки було видно, стояли центральні штандарти короля Собєського, ще далі – розвивалась Ґжимала Яблоновського.
Сонце вже давненько перейшло зеніт. Судячи з усього, попереду було ще три-чотири години світлового дня, потім можна буде нарешті злізти з коня і відійти в кущі справити малу нужду. У сталевому панцирі було парко, але пити не хотілося – воду йому підносили. Їсти теж. Хотілося тільки спішитись і, розпрямивши ноги, відійти на кількадесят сажнів у ліс, відвернутися від усіх і вперше за день розслабитися. Пахвина, натерта від довгого сидіння в сідлі, нестерпно свербіла. Спиною стікав піт і, не знаходячи виходу, просочував одяг та промочував сідло під полковником, спарюючи ще сильніше, домішуючи зайву нотку до густо-кислого букету людських тіл, який неминуче супроводжує будь-яку похідну колону.
Вони сформували наступальний стрій ще вдосвіта, коли на піхоту, що йшла під проводом Карла Лотаринзького, напали кілька орд яничар із війська Ібрагім-паші, не даючи німцям змоги вишикуватись бойовими порядками. Проте тоді піхота встояла, тим паче, що через кілька годин бою оборонці міста, раптом опинившись у тилу битви, наважились на вилазку. Турецька армія виявилася зв’язаною в боях з обох кінців, але здебільшого зоставалася бездіяльною. Османські сили все ще мали суттєву кількісну перевагу, тому несподівана поява союзних військ та i пов’язана з нею невдача османів під час спроби підірвати стіни для прориву не давали такої потужної тактичної переваги, як на початку. Загони Кара-Мустафи та Гусейн-паші досі були настільки численними, що лобове зіткнення навіть при атаці з пагорба не могло гарантувати полякам перемоги.
Станіслав витягнув шию, намагаючись зрозуміти, що за метушня починається в центральному таборі. Судячи з того, що інші офіцери теж засовались у сідлах, а Сенявський