варто спробувати… – сказала вона.
– Що спробувати?
– Народити дитину.
– Ти п’яна?
– Хмільна.
– Серйозно? – запитав я.
Ми ніколи не говорили про дітей. Нам подобалося наше лондонське бездітне життя: кар’єра Анни, марафони «Зоряних війн», фестивалі вуличної їжі у вихідні. Прогулянки на човні в парку, музеї в дощові дні, ліниві полудні в пабах. Це було саме те лондонське життя, яке ми завжди уявляли. Світ із дітлахами десь лежав у далекому майбутньому, яке було таким же реальним і нашим, як і майбутнє, яке б ми мали, якби оселилися десь у Перу.
Я завжди спостерігав за Анною, коли вона була з дітьми. На відміну від інших жінок, вона не сюсюкала з ними. Я одного разу бачив, як вона тримала дитину подружки. Анна невміло гойдала дитя, як незграбна Діва Марія у вертепі. Після того як вона повернула дитину матері, я помітив, як вона потайки обтирає дитячу слину об штани.
– Цілковито, – відповіла Анна, схвильовано прикусивши губу. – Сьогодні під час вечері я думала про твого тата і про те, як сильно люблю до нього їздити на Різдво. Це родинне тепло. І я дуже хочу також мати це, хочу, щоб це теж було моїм.
Я пригорнув її до себе й поцілував у маківку. Любити Анну – це як знати таємницю, яка більше нікому не відома. Таємниця, яку ти тримаєш при собі і більше нікому не довіряєш. Бо я був єдиним, кого вона впускала до себе. Ми так і стояли якийсь час на узбіччі, ніжно похитуючись у сяйві місяця.
Думаю, дитину ми зачали тієї ж ночі або вранці, коли батьки Анни пішли до церкви. За кілька тижнів Анна покликала мене до ванної кімнати. Вона сиділа на краєчку ванни, уважно вивчаючи під різними кутами падіння світла чітку синю смужку на тесті на вагітність. Я прочитав інструкцію, аби переконатися, що ми все правильно зрозуміли. Так, вона і справді там була, беззаперечна, жирна синя смужка.
– Повірити не можу, – промовив я.
– Знаю, – відказала Анна. – Але не будемо поки радіти. Ми ж не знаємо напевно.
Вона побачила, як у мене опустилось обличчя, і поклала свою руку на мою:
– До речі, ця марка позиціонується як одна з найменшим рівнем хибнопозитивних тестів. Я її саме тому обрала.
Я нічого не відповів, і вона обняла мене й зарилась головою в мою шию:
– Я просто не хочу передчасно радіти, добре?
– Добре. – Ми стояли і дивились на синю смужку, чіткішу та яскравішу, ніж можна собі уявити.
Дьордл-Дор
ти кажеш, що не вода проточила велику дірку в скелі. це зробив бетмен за допомогою бетарангів та бластера. ми дивимося вниз на обрив, що виступає в море, на гумовий човен з дітлахами, який пропливає під аркою, а потім ти біжиш і перестрибуєш через траву, оминаєш кролячі нори, кричиш щосили, я біжу слідом, наздоганяючи тебе. ми сміємось, як навіжені, і біжимо собі далі, збиваючи ногами яскраві краплі дощу з листя.
Синя смужка. От, зрештою, і все, що було. Пам’ятаю збентеження лікарки. Мені здалося, що під час УЗД монітор завмер, бо маленький сіро-білий згусток не рухався. Я відчував, як поруч зі мною Анна, затамувавши подих, намагалась розшифрувати тіні на екрані над собою.
– Гмм,