розташований мис. Потім повільно обертаю головку штатива, зупиняючись на однаковій відстані, аби зробити наступний кадр, аж доки отримаю повну 360-градусну панораму.
Вщухає тихе дзижчання фотоапарата, перевіряю знімки на екрані, аби впевнитись, що всі кадри збереглись, спаковую обладнання і йду назад до стоянки.
До будинку їхати близько години вздовж узбережжя. Прямую безлюдними вулицями селища. Віконниці крамниці на розі й досі зачинені – мертвий сезон. Минаю церкву і їду далі звивистою дорогою через піщані дюни, повз інформаційний центр організації охорони пам’яток історії та культури і опиняюсь на ґрунтовій дорозі, що веде до краю обриву та будинку.
Мене вабила не лише відлюдність будинку, а й саме розташування. Цілковито відданий на ласку стихії, він височів на самісінькій скелі по інший бік затоки Сент-Ів. Навкруги жодної іншої будівлі. Тут нема ніякого укриття, ані долини, аби хоч якось угамувати люті вітри з Атлантичного океану. Коли дощ б’є по шибках, а вітер з моря не вщухає, будинок здригається, і здається: ще мить, і він розвалиться на шматки й полетить у море.
Щойно переступивши поріг, я наливаю собі повну склянку горілки. Піднімаюсь нагору у свій кабінет, сідаю за стіл і задивляюсь у слухове вікно, що виходить на затоку. Заходжу у свій профіль на OkCupid та Heavenly Sinful[1], аби перевірити, чи ніхто не написав. Бачу лист від «Саманти», жінки, з якою спілкувався кілька тижнів тому.
«Агов, ти кудись зник. Ще маєш бажання зустрітися?»
Дивлюсь її світлини, перестрибуючи нудотні зображення блискучих черевиків та викинутих на смітник парасольок, крил літака, сердець на капучино. Натрапляю на один знімок, де вона десь на відпочинку, і нарешті пригадую, що вона гарненька, тендітна й скромна брюнетка.
«А я гадав, це ти зникла! Звісно, я залюбки б зустрівся…»
Під’єдную фотоапарат і починаю завантажувати зображення Тінтаґеля. Проглядаю їх після завантаження. Щасливий, бо налаштування виставлено досить вдало і знімки майже не потребують корекції. Заливаю їх у програму, яку сам написав, і та починає складати зображення докупи. Пікселі зростаються, ніби рана загоюється.
Передбачити світло неможливо. Буває, ходжу з фотоапаратом і мені здається, що воно якраз саме таке, як треба, але потім отримую зернисті чи передержані знімки. А от сьогодні воно просто ідеальне. Море переливається, трава на обриві зелена й густа, як сукно для більярду. Десь удалечині навіть видніється блідий обрис місяця.
Коли програма завершує обробляти панораму, а зображення з’єднуються в ніби мініатюрний гобелен із Байо, я додаю останнє зображення до коду, аби користувачі могли його збільшувати, зменшувати чи обертати. Закінчивши, вивантажую зображення на свій сайт «Небо належить нам».
Я здивований, що сайт став популярним. Спочатку це було просто хобі – заняття, аби вбити час. Проте посилання швидко поширили на форумах фотографів-аматорів. Люди пишуть і запитують про те, яку я використовую техніку та обладнання.