прапорщик.– І що привезли?
– Капітан Саєнко, інженерно-саперні війська,– відрекомендувався Бандерас.
– Завскладом прапорщик Коваленко,– відповів по формі військовий, потім нахилився, намагаючись зазирнути в глиб машини, де сиділи ми з Мореманом.– Отже сапери…
– Як проїхати до штабу? – поцікавився Бандерас.
Коваленко втомлено глянув на Бандераса.
– Їдьте далі. На плацу запитаєте,– відповів прапорщик і витер хустинкою рясний піт із чола, наче не солдати, а він сам розвантажував ящики.
Не сподобався мені цей прапорщик. І погляд у нього неприємний, як у щура. Треба буде тримати його в полі зору.
– Дякую,– відповів командир і Індіанець спрямував машину у вказаному напрямку. Ми проїхали на інший бік кар’єру, і зупинилися на широкому плацу. Поруч було чути гук, шум, гамір, свист.
– Там щось відбувається,– промовив Індіанець, зупинивши машину.
Я вдивився у натовп, що складався із солдатів різних родів військ, які скупчилися утворивши щільне коло. Над плацом на БТРах та вапнякових виступах кар’єру теж зібралися бійці. Усередині кола відбувалась якась метушня, але що саме – неможливо було розгледіти.
– Ходімо глянемо! – азартно запропонував Мореман.
Ми зібралися були вийти з машини, аж раптом пролунала команда Бандераса.
– Залишайтеся тут, біля машини! Поводитися природно, невимушено, не привертати уваги! Індіанець за старшого! Я до штабу.
– Плюс, командире,– чітко відповів Індіанець.
– А у вас що – язики повідсихали?! – суворо звернувся Бандерас до нас із Мореманом.
– Плюс, плюс! – відповіли ми один за одним, і Бандерас удовольнившись, швидко вийшов із машини та попрямував у бік натовпу.
– Теж мені Антоніо Бандерас,– невдоволено пробуркотів Мореман, якого позбавили розваги.
– Угамуйся! Адже він – командир! – заперечив я.
В армії завжди так: пункт перший – командир завжди правий! А коли він не правий, то дивись пункт перший.
Бандерас, Купол, Чорний і Батя
– Давай, Куполе! Бий! Так його! Не здавайся, Чорний! – збуджено й голосно вигукували підбадьорливі слова солдати в одязі внутрішніх військ і десанту. Судячи з гармидеру та лайки, неважко було здогадатися, що там, усередині кола, хтось б’ється. Бандерас намагався хоч щось розгледіти, але через невеликий зріст, усі його спроби залишилися марними – солдати стояли дуже щільно. Раптом із БТРа до Бандераса простягнулася чиясь рука.
– Давай-но сюди, братику! Звідси краще видно,– запропонував велетень-бородань у десантному береті з типовим татуюванням «ВДВ» на плечі.
– Дякую! – промовив Бандерас у відповідь і, вхопившись за руку велетня, виліз на броню.
Із БТРа все було видно, мов на центральній трибуні стадіону. Всередині кола завзято билися двоє кремезних вояків – високий м’язистий блондин у смугастому тільнику та присадкуватий кремезний здоровань у чорній формі майора внутрішніх військ.