вже виміряло відстань. Проте зупинився, почекав – надто вже багато відкритого простору. Якщо й поцілить одного, то двох інших не здолати. Он там, біля самого озера, схилена буревієм сосна! Ховаючись у тіні дерев, хутко перебіг туди. Аби не помітили!
Та дарма він хвилювався, подорожні були надто захоплені розмовою. Лісовий чоловік, наче дикий кіт, двома стрибками видерся на похилений стовбур. Почекав, поки під’їдуть ближче. Прицілився й вистрілив.
Стріла увійшла в горло білявого очільника біля самого кадика. Той поперхнувся на півслові та, гучно хапнувши повітря, осів з коня. Іншого дружинника настигла сокира, кинута із такою силою, що з легкістю пробила обладунки та застрягла в його спині. Хриплий стогін вирвався із грудей воїна. Змахнувши руками, він впав у болото. Сполохані коні шарахнули в бік, і тільки це врятувало третього вояка. Стріла лише ковзнула по його шолому й з фуркотом пішла в ніч.
Дружинник здибив коня, закрившись щитом. Тепер стріли одна за одною дзьобали міцний дерев’яний захист, обтягнутий шкірою, вгрузаючи в нього сталевими наконечниками. Вояк був готовий дати відсіч, але де ж небезпека? Навколо самі тіні. Він вихопив меч і почав вимахувати ним навсібіч, намагаючись уразити незримого ворога. Кінь під ним танцював, крутився на місці, аж поки не позадкував під самісіньку похилену сосну.
Бородань тільки цього й чекав. Стрибок – і ось він уже на коні, позаду переляканого вояка. Обхопив його голову, блимнув ніж. Єдиний рух – і воїн із перерізаною горлянкою полетів сторчма зі стремен. Усе відбулося миттєво, лише налякані коні розбіглися лісом.
Бороданю довелося довго шукати їх верхи на захопленому скакуні, поки не позганяв докупи й не припнув до дерева.
– Гарна здобич! – Він поплескав по важких в’юках, хижо вишкіривши зуби.– Стільки золота! Відтепер житиму не гірш за князя!
Він дістав скривавленого ножа й надпоров один із мішків. Звідти випав якийсь камінець. Чоловік на льоту підхопив його.
– Що за чортівня? А де ж золото?
Наче навіжений, він узявся шматувати поклажу, але жодного злитка, жодної монети – тільки бурштин. Навіщо йому це? Тут навколо цього добра, як грибів після дощу. Він розпоров усі приторочені до коней мішки й торби. З них просто в багно сипався бурштин – деякі камінці завбільшки як гусяче яйце. Нарешті чоловік утомився й присів під сосною, а коні стригли вухами й сполохано поглядали на нового господаря. Лише кінь молодого боярина стояв нерухомо, роздуваючи ніздрі.
Бородань підвів на нього очі: тонкошиїй, високий, довгоногий, геть не схожий на місцевих присадистих конячок, вуздечка в позолоті, попона розшита золотою ниткою. Так, за цього можна взяти грубі гроші. Обійшов навколо коня – і той теж затупцював, скоса позираючи на чорнобородого. Зупинившись так, що місяць висвітлив коня спереду, чоловік угледів на його грудях розшиту торбинку. Підійшов і зрізав ту прикрасу. Дістав із торби щось, виніс, де світліше, роздивився. То було мідне кружало, оковане оловом, посередині – відчеканений символ сонця.