Руфа, й ми виїхали з Маунт-Небо. Доки ми спускалися з передгір’я на рівнину, я старанно готував його до тієї ролі, яку йому належало зіграти у виставі, котру я задумав. Перед тим я два місяці тинявся, байдикуючи, на Флоридському узбережжі, почувався не в гуморі, а в голові моїй купчилися найрізноманітніші ідеї та проекти.
Я намірявся прочесати борозну завширшки в дев’ять миль через увесь Середній Захід; туди ми й попрямували. Але, діставшись до Лексингтона, застали там мандрівний цирк братів Бінклі. Через це до міста звідусіль з’їхалися фермери й гупали своїми грубезними саморобними чобітьми по нещодавно вибрукуваних вулицях.
Щоб ви знали, я ніколи не оминаю цирків – немає зручнішого місця, щоб закинути вудку в чужі кишені й трохи збагатитися фінансово. Тому ми винайняли дві кімнати в однієї шанованої вдовиці на ім’я місіс Піві, а потім я відвів Руфа до крамниці готового одягу й перевдягнув його, наче справжнього джентльмена. Тепер він мав надзвичайно авантажний вигляд: картатий блакитно-зелений піджак, жилет кольору вичиненої шкіри, яскраво-червона краватка, а на додачу – найжовтіші в усьому місті чоботи.
Це був перший костюм, який Руфові довелося вдягнути за все життя. Досі він носив лише фланелеву сорочку й штани з домотканого полотна. А вже пишався він своїм новим оперенням, ніби вождь племені ігоротів новим кільцем у носі.
Того ж вечора я вирушив до цирку й розпочав неподалік від входу гру «у наперстки». Руф мав удавати приїжджого простака і діяти проти мене. Я вручив йому жменю фальшивих монет для ставок, а решту залишив у себе в спеціальній кишені – щоб виплачувати йому виграш. Не сказати, щоб я йому не довіряв: просто не можу примусити себе програвати, коли бачу на кону справжні гроші. Рука, бачте, не слухається.
Я поставив свій столик на видноті й почав демонструвати, як легко вгадати, під яким наперстком сховано горошину. Селюки скупчилися навколо мене й почали підштовхувати одне одного, під’юджуючи до гри.
Саме час було б з’явитися на арені Руфу – поставити дві-три дрібні монети, а заодно залучити до гри інших. Але де ж це мій свинокрад? Ні слуху, ні духу. Кілька разів його картатий піджак промайнув десь удалині: він стовбичив біля афішної тумби й витріщався на якесь оголошення, запихаючись льодяниками. Але до мене так і не підійшов.
Дехто з глядачів таки наважився поставити кілька доларів, але грати «у наперстки» без «верхового» – все одно, що рибалити на голий гачок. Довелося згорнути столик, коли в касі було лише сорок два долари, а розраховував я принаймні на двісті. Об одинадцятій я повернувся додому й заліг спати, сказавши собі, що цирк, мабуть, справив на Руфа таке сильне враження, що він зовсім про все забув. Тому я вирішив зранку прочитати йому докладну лекцію про основи нашого бізнесу.
Та не встиг Морфей прикувати мою голову до жорсткого узголів’я, як до мене долинув нелюдський лемент на кшталт того, що видає малий бешкетник, який наївся недостиглих яблук. Я підскакую, відчиняю двері, гукаю шановну вдовицю і, коли та виглядає