чистому чолі красуні палав яхонтовий підвісок, але його вогняні переливи поступалися блиску її чорних очей, які зволожилися від сліз, бо панна невтримно реготала. Граючись, вона навіть підкинула гостроносий черевичок, увесь прикрашений золотом, наче дароносиця, й, уся вигнувшись від сміху, показала свою босу ніжку, розміром із дзьобик лебідки. Того вечора красуня була у доброму гуморі, а не то летіти б молодику просто з вікна, бо й найшляхетнішого єпископа могла спіткати така доля.
– У нього гарні очі, – промовила одна зі служниць.
– Звідки він узявся? – запитала інша.
– Бідна дитина! – вигукнула Імперіа. – Мама, либонь, його вже давно шукає. Треба нам настановити його на шлях праведний!
Туренець, не втрачаючи здорового глузду, із насолодою вдивлявся в ліжко під золоченим балдахіном, де мала спочивати прегарна розпусниця. Вологий його погляд, сповнений розуму й кохання, розбудив мрійливість пані Імперії, і вона напівжартома-напівсерйозно повторила: «Завтра…» – й відіслала його геть, владно змахнувши рукою, руху якої зараз підкорився б сам папа Іоанн5, тим паче тепер, коли він був подібний до равлика, якого позбавили мушлі, бо Констанцький собор щойно його розпапив.
– Ось, господине, ще одна присвята цноті злиняла від вогню кохання, – промовила служниця.
Сміх поновився, жарти посипалися, немов градини. Філіпп пішов геть, ударившись головою об одвірок, як скуйовджена ґава, бо був приголомшений зустріччю з істотою, ласою до злягання так само, як прагне того сирена, що навіть виходить для того з води. Він добре роздивився звірів, вирізаних на дверях, і повернувся до свого чесного архієпископа із диявольською хтивістю в серці і збентежений до глибини єства. Філіпп пішов до себе нагору в закапелок, він усю ніч рахував свої копійки, що їх називали «янголятками», але виявив тільки чотири монети; таке у нього було надбання й саме тому він вирішив віддати красуні тільки те, що мав він від народження.
– Що з тобою діється, Філіппе? – запитав його добрий архієпископ, бо метушня та йойкання клірика його дещо занепокоїли.
– Ех, монсеньйоре, – відповідав на те бідний панотець, – я приголомшений тим, як така легковажна і прегарна пані може так важко впасти на серце.
– Котра ж? – запитав архієпископ і відклав требник, якого увесь час читав задля зацної манери.
– О Ісусе, ви будете мені докоряти, батьку мій і милостивцю, за те, що я наважився подивитися на коханку щонайменше кардинала. Я заплакав, бо важу для неї не більше за звичайного волоцюгу, тому вдовольнити її бажання святого я не можу.
Архієпископ насурмив на чолі, над самим носом, зморшки на кшталт трикутника й нічого не відповів. Кажучи все те, найсумирніший із кліриків аж трусився, бо відверто сповідався своєму милостивцю. Святий отець лише перепитав його:
– Тобто, вона дуже дорога?
– Ех, – відгукнувся клірик, – вона зганьбила чимало мітр і зірвала з ший багатенько хрестів!
– Що ж, Філіппе, якщо відмовишся від неї, я дам