він буде поводити себе, як його власник, – як людина, що мислить, хоча воно не може мислити, воно – примітивний організм, але воно дивним чином переймає на себе якості ураженої ним системи, і воно, це вже по-друге, комунікується між собою, кожен агент, кожний ланцюг коду абсолютно непередбачувано синтезується з іншим, утворюючи конструкт…
Оля видихнула.
– …високорозвинений руйнівний конструкт. Воно піде далі, і далі, і далі.
Видих із ледь чутним стогоном.
– Тобто якби воно заразило Руанду, то поводило б себе, як Руанда, що хоче заразити екіпаж, як хотіла б заразити, скажімо, абордажну команду… А тоді, як заразило б екіпаж, воно б поводило себе, як Руанда, укомплектована навіженим екіпажем, котрий жадає лише одного – рознести креш по всій Галактиці й куди завгодно далі. Не можна сказати, що креш МИСЛИТЬ, але що це таке, якщо не мислення? Не можна сказати, що креш має свідомість, але що це таке, як не свідомість??
– Замовкни врешті!
– Ні! Ні, довбаний вилупок!! Ні!!!
Оля заверещала і струснула головою – шолом знов деактивувався, і на примружені світло-сірі оченята впали густі й закудлані каштанові пасма.
– Ти знаєш, що він з тобою зробить?! Знаєш, blyad'??
Вона шаленіла… Не вона – загнана в пастку вовчиця.
– Він уб’є, знищить тебе найбільш жорстоко, найбільш нестерпимо болюче. Сидячи в тобі і вже ставши твоїм єством, він буде картати, і рвати, і нищити, мучити, рвати і рвати… Так він зітре тебе всього. Висмокче з тебе всі соки – всі дані, уміння, допуски, коди, ресурси, і пам’ять, і все, чим ти був, витравить, вип’є і виблює. Все…
Вона аж ричала, сичала, хрипіла і клекотала.
– Бо креш – це тотальна чума, пандемія, саме високотехнологічне зло, рекурсивна погибель.
Людоїдські вовчі оченята нестерпно гляділи на Яня.
– Задосить цієї мури, я хочу померти, – неуважний помах руки. – Капітане, у вас усе готово?
– Давно.
– Чекайте-чекайте…
Янь розсміявся. Якось так кумедно, зовсім по-хлопчачому. Прикрив рот худорлявою рукою, прокашлявся.
– Так, ви НАША, – спокійно мовив потому. – Яка фактура, Господи… І чому я не зустрів вас раніше?
Він помовчав.
– Але тепер усе дарма.
Оля теж помовчала, немовби чогось очікуючи, а потім заговорила також абсолютно спокійно:
– А найцікавіше тут те, що всі оці наші здогадки абсолютно безглузді. Бо ми просто не можемо знати, як себе поведе креш. Ну абсолютно. Він АБСОЛЮТНО непередбачуваний. І в цьому його головна особливість. Ви ж знали Кальонову, правда? – продовжила без усякої зупинки. – Бачили її?
Янь якось… спохмурнів?
– Так, я бачив Юлію Кальонову.
– Бачили, як вона дихає? Чули її кашель?
– Чув.
– І думаю, ви знаєте, звідки це взялось?
Командор мовчав.
– Для решти, – Оля чи не вперше за всю розмову окинула швидким поглядом спантеличених десантників, – коротко поясню. Російська пропаганда тих часів придумала вкрай приголомшливу і драматичну